Особливості та базові засади сучасної системи геополітичних відносин, зокрема централізація політичної влади, спільні механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє коріння у Вестфальській політичній системі.

Вестфальську систему геополітичних відносин встановлено 1648-го року по закінченні Тридцятирічної війни (1618-1648) — боротьби між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську (дехто її, навіть, воліє іменувати першою світовою війною). Проти габсбургського альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція у складі: німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голандією, Великою Британією та Росією.

Вестфальська система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939-го, тобто до початку Другої Світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

За основу вестфальської системи було покладено Вестфальську мирну угоду, укладену 24 жовтня 1648-го на двох конґресах, що відбувались у містах Вестфалії — Мюнстері й Оснабрюці.

 Ще у 1637-му сторони, стомлені війною, розгорнули миротворчий процес, але переговори розпочалися щойно у червні 1645-го. Їх проваджено в умовах бойових дій (що ними сторони жадали обґрунтувати власні вимоги) і подій на зразок Англійської Революції 1640-х або хвилювань у Франції за Людовика XIV. Все це розхитувало співвідношення сил, змінювало претензії держав, а відтак, і рішення конґресів.

Попри союзну угоду, укладену між Францією і Швецією від початку війни, зовнішня політика цих держав відрізнялася суттєвими незбігами. Франція підтримувала німецьких князів (зокрема й протестантських, позаяк вони виступали проти імператора), але особливо намагалася залучити на свій бік князів-католиків.

Швеція підтримувала виключно протестантів. Вона була зацікавлена у захопленні південного узбережжя Балтійського моря, тобто північної Німеччини, де панував протестантизм, й у відповідних випадках виступала проти Франції.

Цим пояснюється територіальне роздвоєння миротворчого конґресу. Франція вела переговори з католицькими князями Німеччини у Мюнстері, Швеція з протестантськими — в Оснабрюці. Представники імператора засідали у Мюнстері, але у разі потреби переміщалися до Оснабрюку.

    Представники держав з'їжджалися вельми повільно. Першими (у 1643-му) з'явилися венеціанський посол Контаріні, папський нунцій Кіджі (згодом папа Олександр VII) і посли німецького імператора — граф Людвіґ Нассау і доктор Фольмар. Головний представник імператора граф Траутмансдорф прибув у листопаді 1645-го. Окрім зазначених амбасадорів, велику роль у конґресах відіграли французькі представники граф д'Аво, Абель Сервьєн і згодом герцог Лонґвілль. Іспанію презентував іспанський ґранд дон Ґаспар Зракамонте; Швецію — Йоганн Оксеншерна,

Каменем спотикання на початкові конґресу стали амбіції німецького імператора, який волів представляти “всю імперію”, заперечуючи самостійність князів. Франція і Швеція заявили, що вони не підуть на переговори раніше за появу князівських посланців. А після перемоги шведів над імператорськими військами імператор Фердінанд ІІІ  змушений був піти на поступки у цьому питанні.

24 жовтня 1648-го підписано обидві угоди в Оснабрюці й Мюнстері.

Їхні статті стосуються трьох основних питань:

Ø     територіальних змін в Європі внаслідок Тридцятирічної війни;

Ø      віросповідальних відносин в імперії;

Ø      політичного  устрою імперії.

Статті Вестфальського договору зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Фактично на ціле століття було встановлено більшість державних кордонів.

За результатами домовленостей шведські вимоги були задоволені майже цілком. Швеція отримала всю західну частину східної Померанії, о-ва Рюген і Волін в усті Одеру, Мекленбурзьке місто Вісмар та єпископства Бременське й Верденське в усті Везера. Основна мета Швеції, таким чином, була досягнута: найважливіші гавані на узбережжях не лише Балтіки, але й Північного моря,  опинилися в її руках (а до того ще й устя найважливіших річок Німеччини — Одера, Везера й Ельби). Швеція отримала 5 млн. талерів винагороди за військові витрати.

Бранденбурґ долучив до себе єпископства Гальдберштадт, Камін і Мінден, а також право на приєднання архієпископства Маґдебурґ по смерті тамтешнього архієпископа.

Мекленбурґ збільшився на єпископства Шверін і Ратцебурґ та деякі інші церковні території.

Франція остаточно приєднала до себе три лотарінзьких єпископства Мец, Туль і Верден й отримала весь Ельзас (без Страсбурґа).

Баварія зберегла Верхній Пфальц з його курфюршеством, але Рейнський Пфальц був закріплений за Карлом Людвіґом, сином і спадкоємцем пфальцграфа Рейнського Фрідріха V.

Були визнані самостійними і вийшли зі складу Німецької імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Голандія).

У віросповідальних відносинах Вестфальські конґреси підтвердили постанови Ауґсбурзького релігійного миру 1555-го, згідно якого релігія правителя визначала релігію його підданих; територіальні суперечки поміж протестантами і католиками мали припинитися через повернення до стану їхніх володінь на 1624-й рік.

Особливе значення Вестфальська угода мала для політичного устрою німецьких земель.

Щодо внутрішнього устрою імперії, за князями було визнане право суверенітету: відтепер для них уможливилося укладання угод між собою та з іноземними державами (із застереженням: якщо ці угоди не укладатимуться на шкоду імперії — у дійсності подібне застереження нічого не важило). Імперія фактично перестала існувати.

Адже тепер це була імперія без правителя, бо імператор ніде, окрім власних спадкових австрійських земель, не посідав реальної влади. Це була імперія без населення, яке було саксонськими, баварськими, франкфуртськими громадянами, але вже не німецькими імперськими підданими. Це була імперія без установ: Сейм, а з 1653-го Рейхстаґ, не ухвалювали жодних політично важучих постанов (рішення рейхстаґу мали бути виключно одностайними, однак протиріччя серед його членів — курфюрстів, князів, та імператорських представників — виключали можливість прийняття одностайних рішень). Це була імперія без столиці: імператор знаходився у Відні, рейхстаґ у Зегенсбурзі, імперський суд у Ветцларі.

Таким чином, Вестфальська угода фактично санкціонувала розпад Священної Римської Імперії Ґерманської Нації на 355 самостійних держав і встановила Вестфальську геополітичну систему. Відтоді за ґрунтівну форму політичної організації суспільства править “держава-нація”, а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої Польської.

Ця система відсунула на другий план Іспанію і Портуґалію. Ще у 1581-му, скориставшися послабленням Португалії, іспанський король Філіп ІІ приєднав до своєї держави деякі португальські колонії, після чого проголосив себе королем Португалії й Іспанії. Але незабаром більшість цих чужих колоній Іспанією втрачено, а після поразки у війні з Англією у 1588-му розпочалося фактичне знищення великої Іспанської імперії. Бо ж розширення географічних меж колоніальних володінь королів Іспанії і Португалії не супроводжувалося посиленням їх реальної влади і впливу на міжнародні відносини того часу. Що, передусім, зумовлювалося все ще середньовічно-феодальним характером держави із застарілим воєнно-ієрархічним характером, неготовністю до змін, необхідних для глобальної експансії.

У 1635-му між Францією та Іспанією розпочалися успішні для французів бойові дії, які були фактично частиною Тридцятирічної війни. По закінченні останньої було підписано Піренейський мир 1659-го, за яким кордони Франції сягнули на півдні Піренейського хребта; водночас на північному сході до Франції відійшли райони іспанських Нідерландів (Бельгія), а також частина Лотарінгії. Цією угодою закріплювався перехід гегемонії у Західній Європі від Іспанії до Франції.

Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і Турецькою Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай.

3.Вестфальська система. Основні характеристики

Отже, серед основних характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою слід назвати такі пункти:

q       національна держава — основна форма політичної організації суспільства;

q       національний державний суверенітет — головний принцип міжнародних відносин;

q       ієрархія держав (слабкіші/могутніші); відповідні геополітична нерівність та система політичної рівноваги;

q       встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

Тим часом у світі відбувалися такі кардинальні геополітичні перетворення:

q       формування європоцентристського світу; європейська історія почала перетворюватися на світову;

q       головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу.

q       початок занепаду Туреччини на Балканах та в Передній Азії;

q       остаточний занепад монголо-татар у Великому Степові;

q       кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур внаслідок Великих Географічних відкриттів;

q       поява та розвиток капіталістичних відносин.

Завдяки цьому устроєві покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях: місцевої політичної влади (сеньйора), короля, церкви й імператора. На зміну йому прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство політично тяжіє до однієї єдиної влади — влади держави, вписаної у визначені кордони, й яка є дійовою особою міжнародних відносин. Це система такого силового балансу, коли тільки вищі органи державного управління володіють водночас суверенною владою у межах кордонів країни і могутністю у міжнародних відносинах.

Після Французьких Революцій 1789-1794 та 1799-го відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян; і тим часом розвивала націоналізм як чинник-ствердження необхідності співпадіння єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни співпадають з етнічними ії межами.

Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги — компроміс між принципом суверенітету і принципом загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з ії учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні  види коаліцій.

Вестфальська міжнародна система мала на меті затвердити встановлене внаслідок війни співвідношення сил, закріпити кордони національних держав. Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. Довестфальський період визначався роз'єднаністю учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним проявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти чи тривалі війни. По встановленні Вестфальської системи стають провідними два базових поняття — “суверенітет” і “колективна безпека”, що стали підґрунтям цієї міжнародної системи.

Вестфальською угодою закладено основи системи міжнародних відносин, яка зберігала свої основні риси, переходячи через такі події як Велика Французька Революція, франко-прусська війна, об’єднання Німеччини, Італії, Перша й Друга Світові війни.

ВІДЕНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН (1815-1914)

Віденським Конґресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І і встановлено нову — Віденську систему міжнародних відносин. По розгромі наполеонівської імперії, 30 травня 1814-го підписано Паризький мир між Францією і країнами-учасниками 6-ої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конґресу усіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814-го й закінчилися 9 червня 1815-го. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі с переможцями Наполеона — Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.

Задля участі у конґресові прибули 2 імператори (російський та австрійський), 4 королі (Пруссії, Данії, Вюртемберґу й Баварії), 2 спадкових принця, 3 герцоги, 215 князів, не рахуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.

Провідну роль у конґресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К.Меттерніх та Ш.Ф.Талейран, що презентував переможену Францію.

Ø     Переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

Не дивно, що російська делегація поставила питання про створення такої політичної рівноваги в Європі, яка б надала Росії можливість впливати на європейські справи і зробила б неможливим створення проти неї ворожої коаліції європейських держав. А саме: росіяни хотіли зберегти суперництво Австрії і Пруссії, що послабляло політичні вагу і вплив кожної з них; у той самий час воліли не допустити надмірного послаблення Франції, завдяки чому могли занадто посилитися німецькі держави.

Олександр I був зацікавлений у подальшій долі Польщі в сенсі ії приєднання до своєї імперії зі статусом автономного Царства Польського з власною конституцією і збереженням мікрополітичного устрою (владної структури на місцях). Надати ж полякам державну самостійність в їхніх етнографічних межах не збирались ані Австрія, ані Пруссія, ані Росія. Олександр I знав, що його проект приєднання Польщі має зустріти опір Англії, Австрії та Франції; а Пруссію цар розраховував винагородити Саксонією.

Велика Британія.

 Представником Великої Британії на Віденському конґресі був статс-секретар Р.Г.Стюарт віконт лорд Кестльрі, пізніше його замінив герцог А.У.Веллінґтон. Британська політика ґрунтувалася на закріпленні власної торгово-промислової гегемонії та збереженні захоплених французьких і голландських колоній, що лежали на шляху до англійської ж Індії. Головним завданням англійці вважали посилення й Австрії, й Пруссії на противагу Франції з Росією — така рівновага європейських держав надала би Британії змогу грати між ними роль арбітра. На Віденському конґресі Кестльрі надав підтримку Пруссії у проблемі Рейнських провінцій та намагався перешкодити Росії  у польському питанні.

Австрія.

Господарка Віденського конґресу Австрія була презентована імператором Францем I та канцлером князем К.Меттерніхом. Мета Австрії полягала у недопущенні серйозного посилення своїх старих суперниць — Пруссії та Росії. Базуючись на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх відстоював недоторканість прав Саксонської династії задля перешкоджання передачі Саксонського королівства, яке становило буферну територію між Австрією і Пруссією, у склад останньої.

Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині й не допустити приєднання Польщі до Росії. Він був зацікавлений у відновленні австрійського панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогствами — територіями, що їх австрійці втратили за часів Наполеона.

У намаганнях зберегти і закріпити багатонаціональний склад Австрійської імперії, зокрема, панування австрійців над італійцями, угорцями і слов'янами, Меттерніх виступав проти усіх ліберальних і національно-визвольних рухів.

Пруссія.

На Віденському конґресі Пруссію презентували король Фрідріх Вільгельм III, канцлер Гарденберґ та прусський посол в Австрії відомий вчений В. фон Гумбольт. В основі прусської політики лежало бажання отримати Саксонію, та ще й нові стратегічно важливі та багаті володіння на Рейні. Прусська делегація вимагала найсуворіших рішень щодо переможеної Франції (але проти такої жорсткості виступала Росія, відтак мир з Францією був м'якішим за прусські вимоги).

Франція.

Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скористатися розбіжностями між державами-переможницями, залучити на свою сторону малі держави, яким він обіцяли підтримку. Фактично він отримав права брати участь у переговорах на одному рівні з чотирма союзниками. Він добре розумів, що малі держави, які побоювалися поглинання своїх територій великими державами, об'єднавшися проти останніх, серйозно поліпшували положення Франції.

Франція, вбачаючи за свого головного ворога Пруссію, не хотіла допустити її посилення, тому Талейран рішуче виступив проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і король Луї XVIII прекрасно розуміли, що Франція не може розраховувати на жодні територіальні збільшення і що для неї буде великим успіхом збереження того, що їй було залишено за Паризькою мирною угодою 1814-го.

З метою збереження за саксонським королем його престолу і допомоги малим країнам Талейран розпочав таємні сепаратні переговори з Австрією.

3 січня 1815-го підписано таємний договір Франції, Великої Британії й Австрії, спрямований проти Пруссії і Росії. Союзники примусили Росію і Пруссію піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише північну половину Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Росії не вдалося приєднати всю Польщу: Познань лишився за Пруссією, про Краків так і не домовилися, він залишався “вільним містом”.

Віденський конґрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про залишення Наполеоном острова Ельба, його висадку у Франції та марш до Парижу. Щоцікаво, спроба Наполеона повернутись до влади в ході “ста днів” зблизила учасників конґресу. З метою внести розкол в ряди своїх противників Наполеон надіслав російському імператорові текст таємної угоди від 03.01.1815. Незважаючи на це, Росія взяла участь у 7-ій антифранцузькій коаліції, яка була утворена у Відні 13 березня 1815-го. Шомонська угода була відновлена.

9 червня 1815-го затверджено заключний акт Віденського конґресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п’яти років до акту приєднались 53 європейські країни, останньою була Баварія, що приєдналась у травні 1820-го. Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що повинне було виступати противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія була посилена: її кордони були розширені. Швеція отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північному заході Апенінського півострова через повернення Савойї й Ніцци посилено Сардінське королівство, що на його території знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи уздовж берега Середземного моря. Східніше Сардінського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що становили собою плацдарми проти Франції.

Заключний акт Віденського конґресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможцями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившися на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки й о. Цейлон.

Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами; ще й отримала перевагу в Німеччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також  Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини — Рейнську провінцію і Вестфалію — що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конґресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства по прикордонних і міжнародних річках, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля, Віденський конґрес виявився не в змозі цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму у відношенні німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360-ти дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конґрес вперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріпили кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стало співробітництво Великої Британії, Росії, Австрії і Пруссії. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четвертний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.

Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, для забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати ті європейські кордони, які були закріплені Віденським конґресом. 19 листопада 1815-го до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом до неї додалася більшість монархів європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Зовнішня політика держав-членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.

Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.

У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.

Усього конґресів Священного Союзу було влаштовано чотири. Окрім керівників трьох держав-засновників, у них брали участь представники Великої Британії і Франції. Перший конґрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818-му. На ньому були присутні представники усіх п'яти країн. На цьому конґресові вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалена декларація, що постулювала основною метою Священного Союзу: підтримку “міжнародного права, спокою, віри і моральності…”.

За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на конґресі Священного союзу у жовтні 1820-го у Троппау, Сілезія, скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепокоєнним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, а також Австрії і Пруссії хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань тамтешніх урядів. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

Для зручності переговорів з італійськими урядами конґрес у січні 1821-го переїхав у Лайбах (Любляну у нинішній Словенії). Там російський і австрійський імператори, пруський король і представники Англії і Франції зустрілися з неаполітанським королем та іншими італійськими монархами. Незабаром прийшла звістка про революцію у П'ємонті (12 березня) і про повстання у Греції проти турецького панування. Олександр I відмовив грекам у допомозі, а австрійські війська з благословення Священного союзу розправилися з революційним рухом в Італії.

На останньому, Веронському, конґресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822-го) погляди зійшлися лише у питанні про грецьке повстання. Воно дістало засудження усіх учасників конґресу. По інших питаннях точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя поміж державами, а надто між капіталістично розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі вагомішала (те саме чинилося й у інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз. Ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, з якими мусили рахуватися уряди. Значно спотворила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.

Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу урядові Іспанії проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тож британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823-му президент США Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна заява буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзові довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823-го 100-тисячний французький корпус вдерся до Іспанії й придушив революцію там.

Веронский конґрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824-го), колишніх іспанських колоній, остаточно підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії по цьому питанні залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830-му відбулася революція у Франції й у Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832-го року британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух.. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенґреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й обновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено, по-перше, імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер.ХІХ ст.). У 1877-му турецький султан узяв собі титул “імператор османів”. Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721-му.

По-друге, розпочалася епоха “європейського концерту” — балансу сил між європейськими державами. Нова система світополітичних відносин встановила новий баланс сил великих держав — Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

За часів існування Віденської системи ширшого тлумачення набуває поняття політичної рівноваги.

Завдяки встановленому Віденською системою балансові сил, війни й затяжні збройні конфлікти в Європі майже припинилися, за винятком незначних. У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення своїх власних інтересів, не міняючи при цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин.

Велика Британія закріпила свою владу над колишніми французькими колоніями. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію,  Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.

На Віденському конґресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин Першої Світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.

Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція уже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій галузі значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конґресу, ба навіть тодішнього гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі не торкався.

У 1860-х Віденська система світополітичних відносин зазнала істотних змін. Відбулись перши серйозні кризи системи.

У 1815-1855 роках Росія мала значний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіонистських планів щодо занепадаючої Туреччини, стосунки з Британією і Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1855 стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів при мінімальних витратах сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878, коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно Сан-Стефанської мирної угоди від 19 лютого 1878-го визнавалася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878-го був скликаний загальноєвропейський конґрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки руської дипломатії на Берлінському конґресові послабили авторитет Росії.

У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії, як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-пруська війна 1870, внаслідок якої 1871-го проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.

В результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії і Німеччини з’являються два нових потужних суб’єкта міжнародних відносин.

Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної і політичної могутності. Таким джерелом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирішення конфліктів і протиріч між великими державами.

Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної і промислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом може стати іспано-американська війна 1898-го, одна з перших війн за переділ світу напередодні Першої Світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби а потім і з Філіппін.

Підсумовуючи, зазначаємо: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав —  Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904-го Росія, Англія та Франція уклали договір Антанти (від франц. Entente — угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906-го секретні домовленості Британії та Франції визначили умови їхнього військового співробітництва.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Англії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907-го підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афґаністані, Тібеті. Британсько-російська угода 1907-го закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Метою блоків був, повторюємо, переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично призвели до руйнування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої Світової війни.