АМЕРИКАНО-НІМЕЦЬКИЙ ДОГОВІР 1921 Р.
Підписано в Берліні 25 серпня 1921 року, введено в дію 11 листопада 1921 року.
19 березня 1919 року Конгрес Сполучених Штатів Америки під тиском "ізоляціоністів" відмовився ратифікувати Версальський мирний договір й вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача".
У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй, а також територіальних змін та колоній.
Перша частина Договору підтвердила права США та її громадян на права та привелеї, які вони отримали згідно умовам капітуляції Німеччини 11 листопада 1918 року та Версальського мирного договору, а також згідно з рішеннями конгресу США.
В другій частині Договору обумовлювались права США і підтверджувалося, що США не зв”язані Статутом Ліги Націй та її діями, за виключенням випадків, коли вони самі дадуть на це згоду.
На початку 1923 року американські окупаційні війська почали виводитись з Німеччини.
ВЕСТФАЛЬСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
У процесі розвитку системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Кожен з цих етапів послідовно проходив фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи являють собою типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
Вестфальську систему міжнародних відносин встановлено по закінченні Тридцятирічної війни в Європі (1618-1648 рр.) між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором – з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську. Проти габсбурзького альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція : німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.
Початок формування Вестфальської системи було покладено Вестфальським миром, укладеним 24 жовтня 1648 р. у формі двох договорів, підготовлених на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії – Мюнстері й Оснабрюці.
Статті Вестфальського миру зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Вестфальський мир фактично санкціонував розпад Священної Римської імперії германської нації на 355 самостійних держав. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править "держава-нація", а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.
Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої. Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію.
Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай.
Основні характеристики Вестфальської системи міжнародних відносин:
u національна держава – основна форма політичної організації суспільства;
u національний (державний) суверенітет – головний принцип міжнародних відносин;
u ієрархія держав (слабкіші/могутніші);
u геополітична нерівність та система політичної рівноваги;
u встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.
u формування євроцентристського світу. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор’я, Північну Америку. Європейська історія почала перетворюватися на світову;
u головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу;
u кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур унаслідок Великих географічних відкриттів;
u розвиток капіталістичних відносин.
Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник-ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами.
Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.
Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами. Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні: систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVШ ст.; систему "європейського концерту націй" або Віденського конгресу в ХІХ ст.; більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську систему.
ВІДЕНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Віденську систему міжнародних відносин встановлено після завершення етапу наполеонівських війн на Віденському Конгресі. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814 р. й закінчилися 9 червня 1815 р.
Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможцями. Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріпили кордони у масштабах усієї Європи, усі європейські держави були охоплені єдиною системою міжнародних угод. Росія, Велика Британія, Франція і німецькі держави доти ніколи не були зв'язані подібними договорами.
Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил.
В основу цієї системи було покладено, по-перше, імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.
По-друге, розпочалася епоха "європейського концерту" – балансу сил між європейськими державами. За часів існування Віденської системи ширшого тлумачення набуває поняття політичної рівноваги. Віденська система встановила новий баланс сил великих держав – Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.Основою Віденської системи стало співробітництво Великої Британії, Росії, Австрії і Пруссії. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.
Завдяки встановленому Віденською системою балансу сил, війни й затяжні збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припинилися . У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не змінюючи при цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин.
На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин Першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.
Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.
У 1850-х рр. Віденська система міжнародних відносин зазнала істотних змін. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.
У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870 р., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.
У результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії і Німеччини з'являються два нових потужних суб'єкти міжнародних відносин.
Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної і політичної могутності. Таким джерелом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирішення конфліктів і протиріч між великими державами.
Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної і промислової революції особливо посилилися США і Німеччина.
Німеччина перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз. Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.
Інший могутній військовий блок був створений Францією, Великою Британією і Росією – Антанта.
На початку ХХ ст. в Європі утворилось два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією та Великою Британією – з іншого. Метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь супротивників.
Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин, наблизили світ до Першої світової війни.
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин було встановлено після закінчення Першої світової війни та перегрупування сил на міжнародній арені. Створена на Паризькій (1919-1920 рр.) та Вашингтонській (1921-1922 рр.) мирних конференціях система міжнародних договорів закладає підвалини Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені.
28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці було підписано мирний договір з Німеччиною (Версальський мир). Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією – 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною – 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною – 10 серпня 1920 р.
Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій.
Після Паризької мирної конференції основним завданням стало врегулювання суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Для розв'язання далекосхідних проблем було скликано конференцію у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав – США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай.
Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:
"Договір чотирьох держав" (Велика Британія, США, Франція та Японія), укладений 13 грудня 1921 р., стосувалася взаємних гарантій недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану;
"Договір п'яти держав" (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 р., забороняв будівництво військових кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т., встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3.5:3.5.
"Договір дев'яти держав" (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай), підписали 6 лютого 1922 р., в ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на "сфери впливу". Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.
Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли світову війну.
Створена система міжнародних договорів заклала підвалини Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.
Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів свого існування. Серед них умовно можна виділити п'ять основних:
u становлення Версальсько-Вашингтонської системи – 1919-1922 рр.;
u відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр.;
u криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;
u криза Версальського порядку – 1933-1937рр.;
u ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі – 1938-1939 рр.
Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:
u не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;
u не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
u не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;
u викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселення народів", започаткувала основи національних конфліктів.
Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.
ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (ВПК) ( англ. military-industrial complex) – сукупність соціально-економічних, політичних та ідеологічних структур, пов'язаних між собою участю у виробництві військової продукції та проведенні політики мілітаризму. Першим термін використав в 1961 р. президент США Д. Ейзенхауєр. Під цим терміном мається на увазі тісна взаємозалежність між виробниками озброєнь, верхівкою збройних сил, державного та ідеологічного апаратів, мілітаризованої науки , які займаються військово-політичною проблематикою і є зацікавленими в отриманні військових заказів, посиленні військової могутності.
ГААЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ — міжнародна фінансово-економічна конференція, яка проходила 15 У1 –29.УП 1922 р. за участю делегацій 26 країн, (без Німеччини) тих саме , що на Генуезької конференції (див.) і була скликана за її рішенням . Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17.V 1922 р. резолюцію про необхідність призначення комісії, що ще раз розгляне розбіжності, що існують між радянським російським урядом і іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26. VI 1922.
Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19.V. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.
Комісія зібралася в Гаазі 15.VI 1922 р. і засідала без участі радянської делегації до 26.VI 1922. Засідання були секретними . Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту по питанню про приватну власність іноземців.
На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих підприємств і банків в Росії .
Були створені “неросійська” і “російська” комісії. В останній створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом ( Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).
Радянська делегація на чолі з М.М.Литвиновим брала участь на засіданнях усіх підкомісій у повному складі.
Перше спільне засідання відбулося 27.VI 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.
Радянська делегація 7.VII передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію . Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.
Дискусія з спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.
В той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з радянською Росією економічні відносини. Участь радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.
ГОНКА ОЗБРОЄНЬ – процес прискореного накопичення запасів зброї та військової техніки, їх удосконалення на базі мілітаризованої економіки і широкого використання в військових цілях досягнень науково-технічної революції, якісне і кількісне суперництво у військовій силі між країнами, які протистоять одна одній. Динаміка гонки озброєнь – це сукупність її кількісних та якісних параметрів, які розглядаються у розвитку протягом певного періоду часу.
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО НАДАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КОЛОНІАЛЬНИМ КРАЇНАМ І НАРОДАМ - прийнята на XV сесії ГА ООН 14.Х11 1960 з ініціативи СРСР.
Декларація проголосила необхідність негайно і без застережень покінчити з колоніалізмом у всіх його формах і проявах.
7. Д. констатувала, що підкорення народів іноземному пануванню та їх експлуатація є запереченням основних прав людини, суперечить Статуту ООН і перешкоджає розвитку співробітництва та встановленню миру в усьому світі.
8. Д. проголосила, що всі народи мають право на самовизначення, за цим правом вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
9. Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість у галузі освіти ніколи не повинна бути використана як привід для затримки в наданні незалежності.
10. Збройні дії та репресивні заходи, спрямовані проти залежних народів, мають бути припиненими з метою надання умов для здійснення права на повну незалежність, а територіальна цілісність їх національних територій повинна поважатись.
11. На всіх територіях, які ще не дістали незалежності, мають бути негайно вжити заходи для передачі всієї влади народам цих територій відповідно до їх волі і бажання без будь-яких застережень і незалежно від расової та релігійної належності.
12. Д. закликала всі держави суворо і неухильно додержуватись положень Статуту ООН, розвивати відносини на основі рівності, невтручання у внутрішні справи, поважання суверенних прав усіх народів і територіальної цілісності держав.
Декларація стала документом, який вперше в історії міжнародних відносин чітко і неоднозначно, в розгорнутій формі засудив колоніалізм, оголосив його протиправним. Д., містила конкретну програму ліквідації колоніалізму. Прийняття Д. сприяло зміцненню міжнародної політичної і правової основи національно-визвольного руху. Її прийняття поклало початок новому етапу боротьби колоніальних народів за визволення і сприяло ліквідації колоніальних систем.
Багато рішень ООН, прийнятих після 1960р. з питань деколонізації, базувалися на основних положеннях Д. В 1970 ГА ООН прийняла Програму дій з метою повного здійснення Д. (резолюція 2621(ХХУ), а в 1981 —план дій з метою повного здійснення Д. (резолюція 35/118).
ДЕКРЕТ ПРО МИР - перший зовнішньополітичний акт радянської держави, прийнятий II Загальноросійським з'їздом Рад робочих і солдатських депутатів у Петрограді 8.XI 1917 р. Він містив пропозицію Радянського уряду усім воюючим народам і їхнім урядам почати переговори про припинення війни і справедливий демократичний мир. Засуджувалась світова війна, висувались вимоги загального миру.
Декрет визначав, що радянський уряд визнає справедливим і демократичним мир без анексій і без контрибуцій. Було дано визначення анексії. Скасовувалась таємна дипломатія. В підтвердження відмови від таємної дипломатії радянський уряд оголосив, про негайну публікацію таємних договорів.
«ДОГОВІР ГОНДРА» - Договір про запобігання конфліктів між американськими державами, підписаний на п'ятій конференції Панамериканського союзу 25. Ill—3.V 1923 у Сант-Яго (Чилі). Він ввійшов в дипломатичну історію як «договір Гондра» — по імені Мануеля Гондра, міністра закордонних справ Парагваю, що виступив ініціатором його підписання. Договір передбачав, що виникаючі між американськими республіками конфлікти, які не вдавалося б вирішити силами самих протиборчих сторін, повинні передаватися на розсуд спеціальної міжнародної комісії в складі п'яти представників держав-учасників Панамериканського союзу . Уся підготовча процедура, зв'язана з діяльністю цієї комісії, покладалася на дві постійні комісії з місцеперебуванням у Вашингтоні і Монтевідео, кожна з яких повинна була складатися з трьох дипломатичних представників американських республік, які найдовший час були акредитовані у даній столиці.
США і 15 латиноамериканських республік підписали договір на конференції. У конференції не приймали участі Мексика, Болівія і Перу. Ці країни, а також Сальвадор та Коста-Ріка приєдналися до договору пізніше. Аргентина, що орієнтувалася у своїй зовнішній політиці на Велику Британію і намагалась використовувати авторитет Ліги націй для протидії політиці США, не ратифікувала цей договір.
«Договір Гондра» цілком відповідав прагненню США до створення противаги Лізі націй. Договір фактично передбачав формування механізму міжамериканського регіонального арбітражу. В такому механізмі провідна роль повинна була перейти до США. Нова структура відповідала інтересам Сполучених Штатів і в тому, що вона виключала можливість участі неамериканських держав у розгляді латиноамериканських суперечок.
ДЖИДДИНСКИЙ ДОГОВІР 1927 про дружбу і добрі наміри — укладений 20.V між Великою Британією й арабською державою Хіджаз-Неджд (перейменовану у 1932 р. у Саудівську Аравію) у м. Джидда (Хіджаз) ген. Клейтоном і еміром Фейсалом, сином короля Ібн-Сауда (див.), терміном на 7 років.
Д. д. був, з одного боку, результатом успіхів Ібн-Сауда в його боротьбі за об'єднання Аравії, що змусили Велику Британію визнати «абсолютну і повну незалежність» утвореної їм держави Хіджаз-Неджд (ст. 1); з іншого боку, результатом компромісу з Великою Британією, яка, прагнучи зберегти свою гегемонію на Аравійському півострові і забезпечити собі можливість впливу на політику Ібн-Сауда і втручання у внутрішні справи його держави, домоглася від нього серйозних поступок. Зокрема Ібн-Сауд зобов'язався:
1. Визнати «особливі відносини» Великої Британії з шейхами Кувейту, Бахрейну, Катару і Договірного Оману, тобто британський протекторат над князівствами Перської затоки, а також підтримувати мир і дружбу з цими князівствами (ст. 6).
Це зобов'язання виключало можливість приєднання князівств Перської затоки до держави Ібн-Сауда.
2. Полегшити британським підданим-мусульманам хадж (паломництво в Мекку і Медину), гарантувати безпеку їхнього життя і майна, передавати англійському консулу майно померлих прочан (ст. 3—4).
3. Співробітничати з Великою Британією в справі боротьби з работоргівлею (ст. 7).
До договору додавалось листування ген. Клейтона і Ібн-Сауда по неурегульованих питаннях:
1. Про кордони між Хіджазом і Трансйорданією. Нота Клейтона однобічним актом визначала ці кордони. У відповідній ноті Ібн-Сауд відмовлявся визнати лінію Клейтона і погодитися на включення округу Акаби — Маана до складу Трансйордании, але заради збереження добрих відносин з Великою Британією виражав готовність тимчасово підтримувати статус-кво, до остаточного врегулювання цього питання.
2. Про рабів. Клейтон у своїй ноті наполягав на праві англійських консулів звільняти і репатріювати рабів, додаючи, що це право не є втручанням у внутрішні справи Хіджазу і порушенням його суверенітету. У відповідній ноті Ібн-Сауд висловлював надію, що англійський консул не допустить дій, «які можуть мати небажані наслідки».
3. Торгівля зброєю. Клейтон повідомляв, що Англія скасовує ембарго на вивіз зброї в Аравію і не буде перешкоджати торгівлі зброєю, однак відмовлявся включити це зобов'язання в текст договору, на чому наполягав Ібн-Сауд.
Після закінчення терміну дії договору, він був поновлений в 1934 , в 1936 і в 1943 рр.
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ НАРОДІВ РОСІЇ — зовнішньополітичний акт радянського уряду. Прийнята Радою Народних Комісарів 15.XI 1917 р. Стала першим законодавчим документом, у якому висловлювалась ідея права націй на самовизначення і були проголошені основні принципи національної політики держави.
В декларації зазначалось, що радянська держава ставить своєю метою досягнення «добровільного і чесного союзу народів Росії» і забезпечення повної довіри між ними.
Основними принципами діяльності Радянської держави в національному питанні проголошувалися :
- рівність і суверенність народів Росії;
- право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави;
- скасування всіх і всяких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень;
- вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють територію Росії.
Правом на самовизначення й створення незалежної держави на практиці змогли скористатись тільки Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва та Польща.
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939—45 р. — війна, розв'язана Німеччиною, Італією і Японією. В д.с.в. брали участь 72 держави, понад 80% населення земної кулі, воєнні дії охопили територію 40 держав. Період, що увійшов в історію під назвою «Друга світова війна» охоплює шість років - з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р.
Історію другої світової війни поділяють на п’ять періодів:
перший – з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Це – так званий «європейський період», коли Німеччина та її союзники перебували у зеніті своєї могутності;
другий – від 22 червня 1941 р. до листопада 1942 р. Саме листопад 1942 р. історики вважають початком докорінного перелому в ході війни. У цей період було досягнуто рішучих перемог. В Африці союзники розбили італійські війська під Ель-Аламейном (Єгипет); у листопаді почався розгром та крах армії Паулюса під Сталінградом. У цей же період створювалася так звана «антигітлерівська коаліція»;
третій – від листопада 1942 р. до кінця 1943 р. Головні його події: битва на Курській дузі (серпень 1943 р.), повне вигнання Німеччини та Італії з Середземноморського басейну, початок розпаду фашистського блоку;
четвертий – з кінця 1943 р. до 9 травня 1945 р. – завершення війни у Європі;
п’ятий – від 9 травня 1945 р. до 2 вересня 1945 р., від капітуляції Німеччини до завершення війни в Азії.
Д.с.в. почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу. 3 вересня Великобританія і Франція оголосили війну Німеччини. У квітні-травні 1940 р. німецькі війська окупували Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, а в червні — Францію, 10 липня 1940 р. у війну на стороні Німеччини вступила Італія, війська якої в серпні — вересні захопили Британське Сомалі, частину Кенії і Судану, вторглись у Єгипет. У грудні вони були розбиті й у січні — травні 1941 р. вигнані зі Східної Африки англійськими військами. У квітні 1941 р. Німеччина захопила Грецію і Югославію, Японія окупувала південні райони Китаю і північну частину французького Індокитаю. 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз (див. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—45 р.). У 1941—42 р. склалося ядро антигітлерівської коаліції (СРСР, Великобританія і США). 7 грудня 1941 р. нападом на Перл-Харбор Японія розв'язала війну проти США і наприкінці 1941 — початку 1942 р. захопила Малайзію, Індонезію, Філіппіни, Мьянму. До травня 1943 р. англо-американські війська звільнили Північну Африку. У липні 1943 р. фашистський режим в Італії було повалено, і в жовтні Італія оголосила війну Німеччини. Німецькі війська окупували її територію. У липні — серпні 1943 р. союзні війська висадилися в Італії, у червні 1944 р. — у Нормандії, відкривши 2-й фронт. У 1944—45 р. радянські війська звільнили країни Центральної і Південно-Східної Європи. На Кримській(Ялтинський) конференції 1945 р. глави урядів Великобританії, СРСР і США погодили свої військові плани повного й остаточного розгрому фашистської Німеччини і післявоєнного устрою світу. У квітні 1945 р. союзні війська звільнили Північну Італію, зайняли Західну Німеччину. 2 травня 1945 р. Червона Армія оволоділа Берліном. Опівночі 8 травня в передмісті Берліну Карлсхорсті представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію. Берлінська (Потсдамська) конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії (17 липня — 2 серпня 1945 р., Потсдам) визначила умови післявоєнного устрою в Європі.
На японські міста Хіросіма (6 серпня 1945 р.) і Нагасакі (9 серпня) були скинуті американські атомні бомби. Із серпня 1945 р. радянські війська почали воєнні дії проти Японії, розгромили японську Квантуньську армію, звільнили Північно-Східний Китай, Північну Корею, Південний Сахалін і Курильські острови. 2 вересня 1945 р. Японія підписала акт про беззастережну капітуляцію.
У країнах, що брали участь у Другій світовій війні, було мобілізовано близько 110 млн. чіл. У війні загинуло близько 62 млн. чол.
ЖЕНЕВСЬКІ ПРОТОКОЛИ ПРО ПОЗИКУ ДЛЯ АВСТРІЇ ТА ПРО ЗАБОРОНУ АНШЛЮСУ 1922 — підписані 4.Х урядом Австрії й урядами Великобританії, Франції, Італії, Чехословаччини.
Падіння курсу крони в Австрії влітку 1922 р. прийняло катастрофічні розміри, і 8.VI 1922 австрійський уряд звернувся до конференції західних держав, що засідала в Лондоні, із проханням надати гарантію для позики Австрії. Своє прохання вона мотивувала погрозою економічної катастрофи в Австрії і наслідків, для Центральної Європи. У своїй відповіді від 14.VIII 1922 Ллойд-Джордж від імені Верховної ради союзників рекомендував австрійському уряду звернутися до Ліги націй.
Рада Ліги на осінній сесії 1922 обговорила австрійське питання, і в результаті були підписані три протоколи про гарантії позики для Австрії в розмірі 650 млн. золотих крон і про політичні умови цієї гарантії. Австрійський уряд зобов'язався відповідно зі ст. 88 Сен-Жерменського мирного договору утримуватися від всяких переговорів, а також від будь яких економічних і фінансових угод, що могли б прямо чи побічно привести до порушення незалежності Австрії. Протоколи, таким чином, підтверджували заборону «аншлюсу».
Для спостереження за проведенням передбачених протоколами економічних і фінансових заходів і за витратою позики були призначені генеральний комісар Ліги націй і контрольна комісія з представників держав-гарантів. Генеральний комісар, місцеперебуванням якого був Відень, мав широкі повноваження і ніс відповідальність тільки перед Радою Ліги націй.
З 30.VI 1926 контроль Ліги націй, встановлений протоколами, був відмінний. Однак політичні зобов'язання, прийняті Австрією в 1922, залишалися в силі надалі до погашення позик.
У липні 1932 по Лозаннській угоді австрійський уряд підтвердила ці зобов'язання. Вони продовжували діяти до 1938, коли Австрія була окупована Німеччиною.
ІРАНО – ФРАНЦУЗСЬКИЙ ДОГОВІР 1929 про дружбу — підписаний 10.V у Тегерані главою міністерства закордонних справ Ірану Мохаммед-Али-ханом Фарзином і посланником Франції Вильденом. Замінивши тимчасове ірано-французьку угоду про взаємини від 10.V 1928, І.ф.д. остаточно оформив визнання Францією скасування капітуляційного режиму і встановлення митної автономії в Ірану. Договір містив статті про дружбу, про найбільше сприяння для дипломатичних і консульських представників і про арбітраж, аналогічні відповідним статтям ірано-німецького договору 1929 про дружбу. Крім того, договір передбачав, що торгові і митні відносини, а також питання мореплавання, поселення і перебування громадян однієї сторони на території іншої будуть урегульовані шляхом підписання спеціальних угод на основі повної взаємності і рівності. Одночасно з підписанням договору Фарзин і Вильден обмінялися листами, згідно яким сторони зобов'язалися застосовувати у взаємній торгівлі мінімальні мита.
ІТАЛО ЕФІОПСЬКИЙ ДОГОВІР 1928 про дружбу й арбітраж — підписаний 2.VIII в Аддис-Абебі принцом-регентом Ефіопії Таффарі Маконнен і уповноваженим Італії майором Джуліано Кора.
Після закінчення першої світової війни Італія зробила Англії ряд пропозицій про розподіл Ефіопії. Англійський уряд після провалу спроб одержати від Ефіопії концесію на будівлю греблі на оз. Тана віднеслося позитивно до італійських пропозицій. У грудні 1925 Англія й Італія зробили спробу домовитися про розділ Ефіопії на сфери впливу без участі Франції, що викликало незадоволення як з боку Франції, так і самої Ефіопії (див. Муссолини—Грэхем угода). На початку 1926 уряду Англія й Італія довели до відома уряду Ефіопії про угоду, що відбулася між ними. У відповідь на це принц-регент Таффари Маконнен (у 1928 ставший негусом під ім'ям Хайле Селассие) заявив різкий протест і за підтримкою Франції звернувся в Лігу націй з заявою про порушення суверенітету Ефіопії. Англія й Італія були змушені формально заявити, що укладена між ними угода не є обов'язковою для Ефіопії. Ця невдача змусила Італію почати безпосередні переговори з Ефіопією з метою домогтися часткового задоволення своїх домагань. В результаті цих переговорів був підписаний І.э.д., що складався з 7 статей. У договорі проголошувалися постійний мир і вічна дружба між Ефіопією й Італією (ст. 1), що зобов'язалися не зазіхати на незалежність один одного (ст. 2), а також сприяти розвитку існуючих між ними торгових відносин (ст. 3). Обидва уряди зобов'язалися вирішувати всі суперечки між ними суперечки мирним шляхом чи процедури арбітражу (ст. 5). Ст. 4 підтверджувала непідсудність італійських громадян в Ефіопії місцевим судам. Термін дії договору встановлювався на 20 років (ст. 7). Одночасно з договором була підписана конвенція, що передбачала будівлю автомобільної дороги між портом Ассаб (Эритрея) і м. Десие (великий торговий центр до півночі від Аддис-Абеби) і створення в Ассабе вільної зони, де з товарів, що направляються в Ефіопію чи з неї, не повино стягуватись мито.
Розрахунки Італії завдати удару позиціям Франції в Ефіопії підписанням І.-е.д. не виправдалися. Негус під різними приводами відтягав спорудження дороги Аса б-десие, яка так і не була споруджена. Підписання у 1935 пакту Лавалем і Муссоліні, за яким Італія отримала свободу дій в Ефіопії, дало можливість фашистської Італії порушити умови І.-е.д. і збройним шляхом захопити Ефіопію (1935—36).
КЕРЗОНА УЛЬТИМАТУМ — нота британського уряду, складена лордом Керзоном, вручена НКИД СРСР 8.У 1923. У К. у. висувалися необґрунтовані обвинувачення на адресу дипломат, представників СРСР у країнах Сходу, містилися твердження про нібито незаконні дії радянської влади у відношенні рибальських судів Великобританії і її підданих. Складена в грубій, ультимативній формі і представлявшая собою явне зазіхання на суверенні права Радянської держави, нота Керзона містила пряму погрозу розриву торгових відносин, що здійснювалися на основі радянсько-англійської угоди 1921 (див. Радянсько-англійські домов,, угоди і протокол}, у випадку якщо вимоги британського уряду (відкликати радянських повпредів з Ірану й Афганістану, виплатити компенсації в зв'язку з арештом і розстрілом англійських шпигунів у 1920 і ін.) не будуть задоволені в 10-денний термін.
Нотою від 11.У 1923 Радянський уряд рішучо відкинуло вигадництва британських консерваторів і їхньої спроби диктувати свою волю СРСР. Тверда підтримка працюючими Радянського Союзу позиції свого уряду, масові демонстрації в багатьох країнах, у т.ч. у Великобританії, під гаслом «Руки прочь від Радянської Росії!» привели до зриву авантюри Керзона. В остаточному підсумку йому довелося піти на компроміс. Уряд СРСР відстояло свої позиції по принципових питаннях, уступивши в другорядних. У червні 1923 обидві сторони заявили, що вважають конфлікт вичерпаним.
Чергова антирадянська провокація, однієї з цілей до-рій було послабити авторитет Радянського гос-ва в країнах Сходу, потерпіла провал.
КОРФСКАЯ ДЕКЛАРАЦІЯ 1917 про принципи створення і пристрою незалежної держави сербів, хорватів і словенец-підписана 20.VII на о. Корфу Н.Пашичем, прем'єр-міністром Сербії, і А. Трумбичем, головою емігрантського Південно-слов'янського національного комітету, що утворився в травні 1915 у Лондоні з представників хорватської, словенської і сербської буржуазії южнославянских областей Австро-Угорщини. К. д. проголошувала національну єдність сербів, хорватів і словенців і вимагала відділення сербських, хорватських і словенських областей від Австро-Угорщини й об'єднання їхній із Сербією і Чорногорією в єдину національну і незалежну державу. Це держава повинна було стати конституційною, демократичною і парламентарною монархією, очолюваною династією Карагеоргиевичей, і називатися Королівством сербів, хорватів і словенців (С.-Х.-С.). Серби, хорвати і словенці повинні були одержати повну рівноправність у майбутній державі, конституція якого підлягала виробленню Установчими зборами, обраним на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. Однак права Установчих зборів були заздалегідь обмежені умовою визнати монархічний лад і династію Карагеоргиевичей, а сама конституція, так само як і всі інші закони, вотированные Установчими зборами, повинні були набрати сили після санкції короля.
Сербський уряд, змушений піти на компромісну угоду з Югославянским національним комітетом, тому що останній користався підтримкою Англії і Франції, провело в К. д. максимум можливого зі своєї великосербской нейтралистской програми.
Заявою від 11. VI II 1917 до К. д. приєдналися і представники Чорногорського комітету національного, що об'єднання утворився, у Швейцарії.
К. д. послужила основою для складання проектів конституції майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців, що прийняв надалі найменування Югославії.
МАНДАТНА СИСТЕМА – система, у межах якої окремим державам надавалися мандати на керування територіями, що складали раніше володіння колоніальних держав, які зазнали поразки в першій світовій війні. За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй. Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: «A», «B», «C». До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату. Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія із збереженням певного ступеня самоврядування. Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану й фактично означали цілковиту анексію цих територій державою-мандаторієм.
Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р., а колонії колишньої Османської імперії – на конференції в Сан-Ремо у 1920 р. Згідно з розподілом колоній, Великобританія отримала мандати групи «А» на Ірак, Палестину й Трансйорданію та мандати групи «В» – на Танганьїку, частину Того й Камеруну. Франція одержала мандати «А» на Сирію й Ліван, мандати «В» – на частину Того й Камеруну, Бельгія – мандат «В» на Руанду-Урунді. Японія дістала мандати групи «С» на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані. Решту мандатів на території групи «С» одержали ПАР та Австралія. Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.
МОСКОВСЬКИЙ ПРОТОКОЛ 1929 про дострокове введення в дію пакту Бріана-Келлога (1928) підписаний 9.11 СРСР, Естонією, Латвією, Польщею і Румунією.
Оскільки ратифікація пакту Бріана-Келлога первісними учасниками затягувалася, Радянський уряд, бажаючи прискорити введення його в дію, звернулося до сусідніх з СРСР країнам із пропозицією підписати протокол, що передбачав би негайний вступ у силу пакту між державами, що підписали протокол; можливість для будь-якої держави приєднатися до протоколу; вступ протоколу в силу незалежно від вступу в силу пакту 1928.
З держав, до яких звернувся уряд СРСР, тільки Фінляндія відмовився підписати М. п. Незабаром після підписання М. п. до нього приєдналися Туреччина, Іран і Литва.
М. п. у сприяв зміцненню миру і безпеці в Східній Європі й Азії.
МУССОЛІНІ — ГРЭХЕМА УГОДА 1925 р. — англо-італійська угода про Ефіопію, оформлена обміном нотами між послом Великобританії в Італії Р. Грехемом і італійським диктатором Б. Муссоліні.
У ноті від 14.XII Р.Грехем відзначив, що «через відносини взаємної довіри» між двома країнами уряд Великобританії вітав би запропоноване Італією сприяння у наданні урядом Ефіопії англійцям концесії на спорудження греблі на оз. Тана і будівництво й експлуатацію автомобільної дороги від кордону Судану до греблі. Зі свого боку уряд Великобританії виявив готовність надати Італії допомогу в одержанні від уряду Ефіопії концесії на будівництво й експлуатацію італійцями залізниці на ділянці між кордонами Еритреї й Італійського Сомалі.
У випадку одержання концесії на оз. Тана, говорилось в ноті Грехема, уряд Великобританії буде готовий визнати економічний вплив Італії в західній частині Ефіопії і на всій території проходження майбутньої залізниці.
У відповідній ноті від 20. XII Б.Муссоліні заявив про згоду уряду Італії з пропозиціями, викладеними в ноті Грехема.
Звернення уряду Ефіопії до членів Ліги націй із протестом проти У. змусило його учасників виступити в серпні 1926 р. із заявою про те, що положення У. поширюються тільки на його учасників.
Надалі Італія за підтримкою Великобританії почала безпосередні переговори з Ефіопією, що завершилися підписанням італо-ефіопського договору 1928 р..
НЕПРИЄДНАННЯ ПОЛІТИКА — зовнішньополітичний курс більшості країн світу, обраний ними після другої світової війни 1939—45 у ході боротьби проти колоніалізму і неоколоніалізму, за мир, безпеку і рівноправну участь у міжнародних відносинах поза військовими союзами й угрупованнями.
Концепцію Н. п., уперше висунув Дж. Неру, Початок її здійсненню поклала незалежна Індія. Визнання принципів Н. п. країнами, що звільнилися, призвело до виникнення руху неприєднання. У документах вищих форумів цього руху (див. Конференції глав держав і урядів країн, що не приєдналися,) Н. п. визначається як незалежна політика, спрямована на забезпечення мирного співіснування держав і послідовну підтримку національно-визвольних рухів, політика, яка передбачає неучасть країни в будь якому багатосторонньому військовому союзі, «навмисно пов'язаному в контексті конфліктів між великими державами». Якщо держава має двосторонню військову угоду з будь якою великою державою чи державою що входить в регіональний оборонний пакт, ця угода (пакт), так само як і розташовані на території даної держави іноземні військові бази, також повинні бути поза конфліктами між великими державами.
РЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ — відновлення збройних сил та військового потенціалу демілітаризованої країни. Відновлення державою військових споруджень і укріплень, дислокація збройних сил, проведення ін. заходів військового і військово-економічного характеру в демілітаризованому районі (див. Демілітаризація). Р. звичайно супроводжується однобічною відмовою держави від обмежувальних статей міжнародних договорів, що встановлюють статус демілітаризованої зони, порушенням відповідних положень внутрішнього законодавства. Так, Р. фашистською Німеччиною 7.11 1936 демілітаризованої Рейнської області, зроблена в порушення Версальського мирного договору 1919 і Локарнских договорів 1925, стала одним з перших кроків гітлерівського режиму до реалізації своїх планів.
НЕЙИСКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР - підписаний 27.XI 1919 р. між державами Антанти, і Болгарією у Нейи-сюр-Сен (передмістя Парижа); набрав сили 9.VIII 1920. Був складовою частиною т. зван. «версальської системи мирних договорів» (див. Версальський мирний договір 1919).
По Д. від Болгарії відходила територія площею св. 11 тис. кв. км. За Румунією залишилися Південна Добруджа і частини території з болгарським населенням, передані їй по Бухарестському миру 1913 р. (див. Бухарестські мирні договори). До Королівства сербів, хорватів і словенців відійшли 4 округи на західному кордоні Болгарії, населені болгарами. Частина Західної Фракії, яка залишилась у складі Болгарії за договором 1913 р. (див. Константинопольські мирні договори) тимчасово передавалася під юрисдикцію «головних союзних держав». (По Севрському мирному договору 1920 р. відійшла до Греції.)
ПАРИЗЬКИЙ ПРОТОКОЛ 1920 про Бессарабію підписаний 28. Х представниками Великобританії, Франції, Італії і Японії, з одного боку, і Румунії — з іншої. У П. п. визнавалася анексія Бессарабії, здійснена королівським урядом Румунії в порушення радянсько-румунської угоди 1918 р. (див. Радянсько-румунські договори й угоди); П.п. був прийнятий усупереч позиції Радянського уряду, що не визнавало захоплення Бессарабії.
ПОЛЬСЬКО-ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ДОГОВІР підписаний 19.11 1921 у Парижі, набрав сили 27.VI. 1922 р.
Передбачав проведення сторонами консультацій з питань зовнішньої політики, які торкаються їхніх інтересів. Сторони висловилися також за підписання між ними торгового договору й ін. угод.
Учасники Д. зобов'язувалися вжити спільних заходів у випадку неспровокованого нападу будь якої держави на одну з сторін чи в разі нападу на обідві сторони. За планамиФранції, Д. повинний був стати однією з ланок у системі військових угод, спрямованих проти Німеччини, за участю країн Східної Європи (див. також Франко-чехословацький договір 1924). При підписанні Локарнских договорів 1925 р. Франція відмовилась від гарантування кордону Польщі з Німеччиною.
ПАССФИЛДА МЕМОРАНДУМ 1930 про політику Великобританії в Палестині опублікований у жовтні 1930 р. після придушення британськими військами народного повстання в Палестині і сусідніх арабських країнах (1929) та переговорів британського міністра колоній лорда Пассфилда (С. Уэбба) з делегацією Арабського палестинського конгресу. П. м. мав за мету «умиротворити» народних маси, зменшити підйом національно-визвольної боротьби в Палестині й ін. арабських країнах.
У П. м, було встановлено, що подальша єврейська колонізація Палестини може йти лише за рахунок земельних резервів, що вже знаходяться в руках сіоністських організацій, що «Єврейське агентство» не вправі претендувати на керування країною. що створення «єврейського національного вогнища» не є центральним пунктом мандата на Палестину і що мандатні зобов'язання перед арабами і євреями рівноцінні. Зустрівши різку опозицію з боку керівних сіоністських діячів і провідних британських політиків, що виступили в підтримку сіоністських домагань, уряд Великобританії незабаром відмовилося від політики, проголошеної в П. м. (див. також Палестинська проблема).
РУМУНО-ФРАНЦУЗЬКИЙ ДОГОВІР 1926 р. про дружбу був підписаний 10. VI у Парижі; набрав сили 8.XI; був укладений на 10 років.
Згідно Д. сторони зобов'язалися проводити консультації у випадку виникнення загрози їхнім національним інтересам чи «порядку, що склався в результаті договорів, що підписали обидві сторони».
До Д. додавались протокол, у якому Румунія заявляла про свій намір продовжити режим окупації й анексії Бессарабії (див. Паризький протокол 1920), а також конвенція про мирне врегулювання розбіжностей. Радянський уряд 2.Х 1926 р. заявив протест уряду Франції. У листопаді 1936 р. Д. був продовжений і залишався в силі до початку другої світової війни 1939—45.