Доктор політичних наук, доцент О.С.Пархомчук
ПРОБЛЕМИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ І ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ.
Одержання незалежності залишками колоніальних територій. Проголошення незалежності Зімбабве.
В 70-ті-80-ті роки відбувся розпад останньої, португальської колоніальної імперії. Незалежність отримали Ангола і Мозамбік, припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів.
Наприкінці ХІХ століття Англія захопила Зімбабве і дала її назву Південна Родезія. В 1964 р. під тиском антиколоніальних рухів Англія була вимушена розпустити федерацію і надати незалежність Північній Родезії (Замбії) і Ньясаленду (Малаві). В Південній Родезії при підтримці англійських колонізаторів до влади прийшов лідер партії Родезійський фронт Я.Сміт. В 1965 році він виступив проти англійських поступок африканському населенню і проголосив в односторонньому порядку незалежність країни.
В 1970 році в Родезії була прийнята расистська конституція і проголошена родезійська “республіка”. Цей акт сприяв піднесенню національно-визвольної боротьби африканського населення. Головною силою, яка виступала проти расистського режиму Яна Сміта, був Союз африканського народу Зімбабве (ЗАПУ) на чолі з Дж.Нкомо (утворений в 1961 р.). В 1963 році в результаті розколу утворився Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ).
Прийняття конституції не змінило становища в країні. Англія, як і раніше, виступала за верховенство своєї влади на цій території. В 1971 році уряд Я. Сміта підписав з Англією угоду про врегулювання. Ця угода викликала рішуче незадоволення африканського народу і фактично через півроку вона була анульована.
Крах португальської колоніальної імперії і національно-визволенний рух примусив режим Я.Сміта піти на переговори з представниками національно-визвольного руху. На початку 1976 року в Лукасі відбулись переговори при посредництві Замбії, Танзанії і Ботсвани. Але переговори зайшли в глухий кут.
В жовтні 1976 році був утворений Патриотичний фронт Зімбабве (ПФЗ), який очолили Роберт Мугабе і Дж. Нкомо. ПФЗ від початку свойого існування повів збройну боротьбу проти режиму Я.Сміта.
28 жовтня 1976 року в Женеві згідно з новими англо-американськими пропозиціями мирного врегулювання в Родезії відкрилась конференція з цього питання. На неї були запрошені ПФЗ, угрупування А.Музореви і Сітоли від національно-визвольного руху Зімбабве, існуючий уряд на чолі з Я.Смітом. Ця конференція не змогла вирішити жодної з проблем. Згодом Я.Сміт покинув конференцію, в її роботі була оголошена перерва 14 грудня 1976 року.
В цих умовах Організація Африканської Єдності висловила свою підтримку народу Зімбабве. В 1977 році на конференції в Лукасі ПФЗ був визнаний єдиною реальною визвольною силою в Зімбабве. Це рішення підтримали Ангола, Ботсвана, Замбія, Мозамбік і Танзанія.
В квітні 1979 року була проголошена незалежна “Республіка Зімбабве - Родезія”, були проведені вибори. Прем`єр-міністром став А.Музорева, Я. Сміт в новому уряді зайняв пост державного міністра. Новий уряд не отримав світового визнання. Рада Безпеки ООН влітку 1979 року визнала вибори в Родезії незаконними.
В вересні 1979 року при посередництві Англії в Лондоні відбулась конституційна конференція по обговоренню родезійської проблеми. На неї були запрошені ПФЗ і новий уряд. В результаті роботи конференції були прийняті наступні рішення:
· був вироблений проект майбутньої незалежної Родезії;
· було прийнято рішення про проведення в Родезії нових загальних виборів;
· вироблені умови припинення військових дій в країні (контроль за виконанням цієї умови покладався на спеціальний контингент військ Британської співдружності);
Наприкінці лютого 1980 року в Зімбабве відбулись вибори, на яких рішучу перемогу отримала ЗАНУ (з 1980 р. - ЗАНУ-ПФЗ). Уряд А.Музореви отримав лише декілька місць. Новий коаліційний уряд очолив лідер ЗАНУ-ПФЗ Р.Мугабе. 18 квітня 1980 року була проголошена незалежність Зімбабве. Президентом країни став К.Банана.
Проблема Намібії в міжнародних відносинах. Одержання незалежності Намібією.
Південна Африка (Намібія) була колонізована Німеччиною з кінця ХІХ ст. У роки першої світової війни територію окупували війська Південної Африки - британського домініону. У 1920 р. Південна Африканська республіка (ПАР) отримала мандат Ліги націй на управління Південною Африкою. Фактично це означало анексію цієї території.
Після закінчення другої світової війни постало питання про подальшу долю колишніх підмандатних територій, Генеральна Асамблея ООН у 1946 р. рекомендувала включити Південну Африку в систему опіки ООН. Південна Африка відхилила цю рекомендацію і зажадала, аби Генеральна Асамблея анулювала мандат Ліги націй і включила дану територію до складу Південної Африки на правах провінції. У 1949 р. Південна Африка повідомила, що вважає колишній мандат Ліги націй недійсним.
Міжнародній Суд визнав мандат Ліги націй дійсним і зазначив, що ООН повинна здійснювати контроль за управлінням цією територією. Але Південна Африка не погодилася з рішенням Міжнародного Суду.
Після прийняття у 1960 р. «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам», починається новий етап національно-визвольного руху намібійського народу. В 1966 р. Організація народу Південної Африки (СВАПО) прийняла рішення про розгортання збройної боротьби за самовизначення.
27 жовтня 1966 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, за якою визнала себе безпосередньо відповідальною за Намібію. Південна Африка позбавлялася права керувати її територією. Дія мандату, за яким ПАР здійснювала управління цією територією, припинялась, а управління переходило до ООН.
В січні 1967 р. Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї утворила Раду по Південній Африці. 3 червня 1968 р., коли Південна Африка була перейменована в Намібію, Рада отримала назву Ради ООН з Намібії.
В грудні 1974 року Рада Безпеки запропонувала ПАР надати Намібії незалежність до 30 травня.
У 1976 р. було вирішено провести в Намібії вибори під контролем ООН. В тому ж році Генеральна Асамблея засудила політичні маневри режиму Намібії, спрямовані на вирішення намібійського питання без участі СВАПО, яку ООН визнала єдиним представником намібійського народу.
На основі пропозицій спеціальної «Контрактної групи», в яку входили представники Канаді, Великобританії, США, ФРН та Франції був розроблений план ООН з врегулювання намібійською питання. Він передбачав: припинення протиборства конфліктуючих сторін; виведення збройних сил, їх скорочення і демобілізацію; скасування дискримінаційних законів; звільнення політичних в'язнів; надання політичним засланцям права повернення до Намібії, проведення вільних і справедливих виборів під контролем ООН; прийняття установчими зборами конституції й проголошення незалежності Намібії. У вересні 1978 р. план був прийнятий Радою Безпеки. Також була прийнята резолюція № 435, за якою передбачалось створення спеціальної групи ООН для надання допомоги в перехідний період.
Але ПАР не поспішала з виконанням пунктів цього плану. Вона зв'язувала незалежність Намібії з виведенням кубинських військ з Анголі.
Лише в грудні 1988 р. в штабі ООН в Нью-Йорку було підписано тристоронню угоду між Анголою, Кубою і Південною Африкою, після чого почалось здійснення плану ООН, було вирішено розпочати реалізацію резолюції № 435 1 квітня 1989 р.
В листопаді 1989 року відбулись вибори в Намібії. В них взяло участь 90% населення Намібії. В результаті виборів перемогу отримала СВАПО. 21 березня 1990 р. була проголошена незалежність Намібії. Президентом Республіки Намібія було обрано Сем Нуйома.
У 90-х роках ХХ століття незалежна Намібія грала важливу роль в житті африканського континенту. Намібія - член Південноафриканської співдружності розвитку, яка об'єднує 14 країн Півдня Африки, активно приймає участь в забезпеченні миру, стабільності, демократії в регіоні. Намібія входить в Організацію африканської єдності, в ООН, приймала участь в миротворчих зусиллях ООН в Камбоджі.
Регіональні конфлікти на постколоніальному просторі. Продовження громадянських війн в Анголі, Ефіопії та Сомалі;
З кінця XV століття Ангола була колонією Португалії. У 1960 році, після того, як в Луанді спалахнуло повстання проти колонізаторів, в Анголі почалася громадянська війна. 11 листопада 1975 року колишня португальська колонія - Ангола отримала незалежність і негайно була втягнута в довгу і спустошливу громадянську війну. Президентом країни був обраний лідер Народного руху Анголи (МПЛА) Агостіньо Нете. Народний рух за звільнення Анголи (МПЛА) - найбільша політична партія країни, була створена в 1956 році на базі декількох демократичних і прогресивних організацій. Антоніо Агостіньо Нете керував МПЛА з 1962 року. Він же був в 1975-1979 рр. першим президентом незалежної Анголи.
З вересня 1979 року головою МПЛА став Жозе Едуарду Душ Сантуш. Він же був в цей час президентом і головнокомандуючим збройними силами Анголи. Велика частина керівників, членів і активістів МПЛА належить до народу мбунду.
Ще однією впливовою політичною партією був Національний союз за повне звільнення Анголи (УНИТА) на чолі з її лідером є Жонасом Савімбі. УНИТА була заснована в 1966 році в південних районах Анголи. Велика частина керівництва, членів і активістів УНИТА - належить до народу овимбунду. УНИТА протистояла МПЛА. Партія користувалася впливом переважно на сході і півдні країни. Загони УНИТА нараховували біля 30 тис. бійців, мали сучасне озброєння.
Мирну угоду про припинення громадянської війни було підписано лише в травні 1991 року. В вересні 1992 року в Анголі були проведені багатопартійні президентські і парламентські вибори, які закінчилися перемогою МПЛА. УНИТА відмовилася визнати результати виборів, після чого в листопаді 1992 року в Анголі була знову розв'язана громадянська війна.
У кінці 1994 року в м. Лусака (Замбія) при посередництві ООН між протиборствуючими сторонами був підписаний протокол про національне примирення. Однак подальші події показали, що УНИТА не мала намір виконувати умови цього протоколу.
24 серпня 1998 року Рада Безпеки ООН заявила, що саме УНИТА є головним винуватцем напруженої ситуації в Анголі. Восени 1998 року в самої УНИТА стався розкол. Від партії відкололася група помірних лідерів, які заявили, що не визнають більше Жонаса Савімбі керівником УНИТА. Група, що відкололася, назвала себе оновленою УНИТА і закликала до співпраці з урядом Анголи. Однак "стара" УНИТА відмовляється скласти зброю.
Затяжна громадянська війна між МПЛА і протистоящими їй силами завдала колосальний збиток економіці Анголи. Загинули сотні тисяч людей, багато ангольців стали біженцями. За офіційними даними, число біженців з Анголи на сьогоднішній день перевищує 2,5 млн. чоловік.
У кінці 1998 року в Анголі знову почалися широкомасштабні бойові дії. Бої не припинилися і в 1999 році.
По-перше, важку ситуацію, яка склалася в багатому нафтою анклаві Кабінда (північний захід Анголи). На початку 60-х років на цій території сформувався сепаратистський рух, який виступає за проголошення Кабінди суверенною державою. У кінці 90-х років в цьому районі оформилися дві основні сили, які ведуть фактично партизанську війну проти уряду Анголи. Це найбільші політичні партії анклаву: Фронт звільнення Кабінди (ФЛЕК) і Демократичний фронт Кабінди.
По-друге, ще одним чинником, що ускладнює ситуацію в Анголі, є існуюча напруженість і нерозуміння між двома найбільшими соціально-культурними групами. З одного боку це "асимиладуш" (в буквальному значенні переводиться як "ассимільовані ") - мулати і політична і культурна еліта Анголи, що перейняла релігію і стиль життя колонізаторів, з іншою - "индиженат" ( "тубільні"), тобто ті, що залишилися вірними старим традиціям і віруванням.
В першій половині 20-х років ХХ століття країна бере курс на проведення збалансованої зовнішньої політики. Дана політика знаходить своє вираження:
1. в встановленні зв'язків з провідними капіталістичними країнами;
2. в встановленні відносин з СРСР;
3. в вступі в 1923 році в Лігу Націй.
У 1935 році суверенна держава, член Ліги Націй, Ефіопія стає першою жертвою фашистської агресії.
Після другої світової війни Ефіопія стає однією з країн - засновниць ООН, а в 1950 році вона возз'єднується з колишньою італійською колонією Еритреєю. До початку 70-х років в Ефіопії зберігається абсолютистка монорхична влада. Ефіопія стає одним з найбільших одержувачів американської військової допомоги, форпостом США в Східній Африці.
У лютому 1974 року в країні починаються революційні хвилювання, які очолюють збройні сили. Внаслідок військового перевороту 12 вересня 1974 року імператор Хайле Селассиє I був позбавлений влади. Влада перейшла в руки Тимчасового військового уряду, який очолив підполковник Менгісту Хайле Маріам. З лютого 1977 по травень 1991 року він був президентом країни.
З вересня 1987 року країна отримує нову назву - Народна Демократична Республіка Ефіопія. В країні виникає революційна ситуація, пов'язана з небажанням даного уряду вирішувати численні проблеми політичного, соціального і економічного характеру. Серед них можна виділити:
· національне питання;
· питання насильної осілості кочового населення;
· питання державного устрою - переходу від унітарної форми до федеративної
На початку 1991 р. ситуація різко загострюється. В травні військові формування однієї з найбільших опозиційних організацій - Народного фронту звільнення Тиграя (НФОТ) штурмують столицю країни Аддис-Абебу і скидають уряд.
В квітні 1993 р., Ерітрея проголошує свою незалежність, погодившись при цьому будувати свої відносини з Ефіопіею на конфедеративних основах.
Скинувши колишній уряд, представники різних фронтів зібралися в липні 1991 р. на організовану ними конференцію. На ній було прийняте рішення сформувати єдиний Революційно-демократичний фронт ефіопських народів (РДФЕН) і розробити програму подальших дій. Ця програма отримала назву «Хартія перехідного періоду». Вона стала тимчасовим Основним законом країни. Хартія передбачала введення багатопартійної системи, багатоукладної економіки, декларувала право народів і народностей на самовизначення аж до відділення. В прийнятій в грудні 1994 р. постійно діючій конституції це право, при виконанні необхідних процедур, було закріплено за дев'ятьма суб'єктами нової федеративної Ефіопії.
Перехідний період закінчився в травні 1995 р., коли відповідно до нової конституції в країні пройшли на багатопартійної основі вибори до органів державної влади. Президентом країни став лідер НФОТ Мелес Зенауї.
21 жовтня 1969 року Майор Мохамед Сіад Барре, спираючись на підтримку військових, захопив владу в Сомалі. Він народився в 1919 році в сім'ї пастуха, служив в поліції, потім займав високі військові пости. Прийшовши до влади, С.Барре вигнав з країни італійських колонізаторів і приступив до побудови соціалізму. СРСР надавав Сомалі зброю і гуманітарну допомогою. Зброю диктатор використовував для війни з сусідньою Ефіопією, яка також "будувала соціалізм". СРСР запропонував країнам укласти мир. У відповідь С.Барре вислав з країни радянських фахівців і розпустив щойно створені колгоспи. Барре був типовим диктатором. У 1990 році Барре скинули. Прихопивши з собою державну скарбницю він втік в Італію. Де досі живе на власній віллі.
Громадянська війна у формі міжкланових конфліктів виникає в Сомалі після повалення президента С.Барре в січні 1991 року. Тимчасово виконуючим обов'язки президента був призначений Алі Махді Мухамед.
Конфлікт виник у зв'язку з тим, що генерал Мохамед Фарах Айдід не визнавав Алі Махді Мухамеда тимчасово виконуючим обов'язки президента. Ситуація погіршувалась наявністю в країні збройних формувань, які не контролювалися ні Алі Махді Мухамедом, ні Мохамедом Фарахом Айдідом. Гостроту конфлікту посилювала збройна боротьба між різними угрупованнями, що перешкоджала наданню міжнародної гуманітарної допомоги сомалійському населенню.
20 січня 1992 р. Сомалі звернулась до Ради Безпеки ООН з проханням розглянути питання про кризу в країні, де розгорнулась громадянська війна.
ООН звернулась до всіх конфліктуючих сторін із закликом припинити вогонь, сприяти політичному врегулюванню в країні. Рада Безпеки запропонувала розширити гуманітарну допомогу, закликала держави утримуватися від будь-яких дій, які сприяли б посиленню напруженості і перешкоджали мирному врегулюванню конфлікту.
17 березня Рада Безпеки направила в Сомалі міжнародну групу спостерігачів ООН за припиненням вогню. 24 квітня 1992 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію про проведення операції ООН у Сомалі. Почала здійснюватися 100-дснна програма термінової допомоги сомалійцям.
9 грудня 1992 року почалась операція під назвою “Операція відродження надії”, в результаті якої під контролем міжнародних сил опинилися Могадішо та інші ключові центри Сомалі. Програма гуманітарної допомоги була виконана. Проте ситуація в країні продовжувала бути напруженою.
4 травня 1993 р. розпочалася нова операція ООН у Сомалі. Після нападу в Могадішо 5 червня, Рада Безпеки на наступний день ухвалила рішення про збільшення сил ООН до 28 тис. чоловік. Сили ООН отримали дозвіл вживати силу в разі необхідності. Рада Безпеки зобов'язала контингент ООН посилити дії, спрямовані на роззброєння всіх сомалійських угрупувань, встановити порядок в Сомалі.
Значним кроком на шляху врегулювання сомалійської кризи були двотижневі переговори в Аддіс в січні і березні 1993 р., організовані при підтримці ООН. В результаті цих переговорів 15 сомалійських рухів погодилися утворити Перехідну Національну Раду, що мала сприяти формуванню національного уряду. ООН допомагала сомалійцям утворити місцеві ради в північній частині країни. Важливою проблемою було також повернення і влаштування понад 300 тис. біженців.
Восени 1995 року в Сомалі загострюється боротьба між двома політичними силами: угрупуванням генерала Мохамеда Фараха Айдіда і групой Алі Махді. Обидва лідера проголосили себе президентами країни, але жодне з угрупувань не отримало світового визнання як офіційний уряд Сомалі. Найбільш гостро це протистояння виразилось в боротьбі за контроль над столицею Сомалі Могадишо.
Мохамед Фарах Айдід вжив певних заходів щоб закріпитися у влади. 17 вересня 1995 року він провів операцію по встановленню контролю над Байдоа (250 км. від Могадишо). Алі Махді зажадав він генерала Айдіда вивести свої сили із Байдоа, погрожуючи 19 вересня розпочати бойові дії. Його операція в Байдоа стала спробою поширити зону свого впливу в Сомалі, яка раніше обмежувалась тільки територіями навколо Могадишо. Однак в 1996 році Мохамед Фарах Айдід помер при загадкових обставинах. Його місце на посаді голови Національного Альянсу Сомалі зайняв його син Хусейн Фарах Айдід. Боротьба продовжилась.
В серпні 1998 року три головні лідери ворогуючих угрупувань Хусейн Фарах Айдід, Алі Махді Мухамед і Мухамед Канаре Афрах підписали угоду про встановлення єдиної влади. Інші лідери угрупувань відмовились її визнати і громадянська війна продовжилась.
Наприкінці 1998 початку 1999 року ситуація в Сомалі знов погіршилась. 27 травня 1999 року Рада Безпеки ООН оголосила заяву про положення в Сомалі. В ній зазначалось, що ООН виступає за негайне припинення бойових дій між ворогуючими угрупуваннями, за ії участь в міжнародних зусиллях спрямованих на досягнення національного примирення в країні.
Фолкленські острови розташовані в Південній Атлантиці і складаються з двох великих і 200 невеличких островів. В 1820 році острови перейшли до зони впливу Аргентини. В 1833 році після проведення на островах військової операції Великобританія проголосила їх своєю колонією. З того часу Аргентина домагається повернення цих територій під свій суверенітет.
Фолкленська криза виникає 2 квітня 1982 р. коли на Фолклендські острови, що належали Великобританії, висадились аргентинські війська. Уряд Аргентини проголосив цю територію своєю, але заявив що готовий піти на переговори з Великобританією, якщо Аргентина збереже суверенітет над островами.
Протягом попереднього року Аргентина, до влади в якій прийшла військова хунта генерала Галтієрі, настирливо домагалася права на освоєння і експлуатацію цього регіону. Військова акція режиму Галтієрі торкнулася не стільки економічних, скільки геополітичних інтересів Великої Британії, її статусу великої держави.
Реакція уряду М.Тетчер була блискавичною і жорсткою. Велика Британія пішла по шляху збройного вирішення цього конфлікту. В район Фолкленських островів було направлено дві третини воєнно-морського флоту і один експедиційний корпус. Велика Британія вступила у війну, основний театр дій якої знаходився в 8 тис. миль від неї, в далекій Південній Атлантиці. Всі одинадцять тижнів, протягом яких тривав цей конфлікт, М.Тетчер здійснювала особисте керівництво політичним, матеріальним і дипломатичним забезпеченням військових операцій і цілком підтвердила свою репутацію «залізної леді». Швидке, вдале завершення війни з мінімальними втратами значно укріпило рейтинг консервативної партії і особистий вплив М.Тетчер.
Англійські війська оволоділи островами. 15 червня 1982 року було підписано тимчасову угоду про припинення воєнних дій і евакуації залишків аргентинських військ. Хоча Аргентина не відмовилась від свого суверенітету над островами.
Вирішення проблем Гонконгу і Макао. Проблема Гібралтару.
На території Китаю з 1553 року до кінця ХХ століття збереглося дві колоніальні території: Аоминь (до 1959 р. Макао), що була колонією Португалії, і Гонконг (Сянгон) - англійське володіння.
Китай планомірно повертає свої території. У 1997 році Великобританія передала КНР у вічне користування Гонконг.
Цзян Цземінь застосував відносно Гонконгу принцип Ден Сяопіна: "одна країна - дві системи" (цей принцип, сформульований патріархом КПК, був вперше впроваджений на практиці після його смерті, з передачею під контроль КНР Гонконгу в липні 1997 року).
19 грудня 1984 р. в Пекіні Великобританія і Китай підписали спільну декларацію з проблем Сянгану, основний пункт якої свідчив, що з 1 липня 1997 р. уряд Китаю відновлює свою владу над провінцією, а уряд Великобританії в той же день повертає Сянган Китаю.
27 червня 1997 року повноважний міністр, тимчасовий повірений в справах КНР в Росії Гуан Хеньгуан провів прес-конференцію, присвячену передачі Гонконгу Китаю. Він заявив, що створений Сянганський адміністративний район знаходиться під підпорядкуванням уряду КНР. У новому районі будуть свої адміністративне управління, законодавство, незалежне судочинство і вища судова інстанція. Поза ведіння уряду Сянгану, який буде сформований з місцевих жителів, будуть питання дипломатичних відносин і оборони держави. Г.Хеньгуан заявив, що законодавча база в Гонконзі залишиться незмінною, в неї "внесуть лише ряд поправок, що не мають зворотної сили".
Сянганський адміністративний район залишиться вільним портом, незалежною митною зоною, міжнародним центром торгівлі, фінансів, інформації, судноплавства, збереже фінансову незалежність. Такий курс китайського уряду у відношенні Сянгану залишиться незмінним протягом 50 років. "Це і є: одна держава - дві системи, висока міра автономії", - заявив тимчасовий повірений.
Макао (Аомінь) крихітна заморська територія, остання європейська , точніше португальська колонія в Азії, розташована на самому півдні Китаю. Займає узбережжя Південно-Китайського моря, в гирлі р. Чжуцзян. Включає півострів Аомінь, острови Ганьцзи (Таємниця) і Лухуань (Колован). Загальна площа - 15,5 кв.км., на якій проживають біля 500 тис. чоловік, з них 96 % - китайці і зовсім небагато (2 % населення) португальців, . Однак за 442 роки вони встигли звернути майже всіх місцевих китайців в католицьку віру, перетворити центр Макао в типове середземноморський місто. На даній території поширені ще такі релігії як даосизм і буддизм.
Аоминь раніше називався Хаоцзін (Оточене ровом місце), тут знаходився палац імператриці Китаю. Місцеві жителі називали його також Мага (Палата Матінки), звідси - найменування Макао.
У 1553 р. португальці влаштувалися на цій території і через два роки орендували її у китайської влади. У 1557 р. вони створили в Аомині свою адміністрацію, в 1849 р. захопили весь півострів Аоминь, в 1851 р. - о. Ганьцзи, в 1864 р. - о. Лухуань. Португалія по нав'язаному Китаю протоколу від 26 березня 1887 р. і Договору про дружбу і торгівлю від 1 грудня 1887 р. дістала право на "вічне управління Аоминем".
У квітні 1928 р. МЗС Китаю повідомив Португалію про припинення дії договору, але португальські власті не визнали цього. У 1940 р. Японія захопила Аоминь. У 1945 р. після поразки Японії в другій світовій війні Португалія відновила свій контроль над цією територією. Після проголошення КНР (1949 р.) її уряд неодноразово заявляв, що Аоминь - територія Китаю, а колишні нерівноправні договори повинні бути денонсовані, територія повернена.
Але Португалія в 1951 р. проголосила Аоминь своєю "заморською провінцією", керованою губернатором. Після перемоги Квітневої революції 1974 р. в Португалії в лютому 1976 р. був опублікований новий статус Аоминя, що надав йому широку адміністративну, економічну і фінансову автономію. Навесні 1976 р. створена Законодавча асамблея Аоминя, що складалась з 23 членів (16 - що обираються, 7 - що призначаються губернатором) і що функціонувала під головуванням губернатора. З моменту надання Макао автономних свобод в 1976 році і до встановлення дипломатичних відносин між КНР і Республікою Португалією 8 листопада 1989 року пройшло більше 10 років. Причому дипломатичні відносини були відновлені тільки після ратифікації Китаєм декларації про перехід Макао до Китаю.
13 квітня 1987 року Португалія і Китай прийняли спільну декларацію, по якій Макао визнавалась китайською територією, що знаходилась під тимчасовим управлінням португальської влади. Цей статус Макао мав зберегти до 20 грудня 1999 року, коли територія увійшла до складу КНР як Особливий економічний район Аоминь.
Після 442 років португальського володарювання Макао стала китайською територією. Португалія офіційно передала острів КНР в ніч з 19 на 20 грудня 1999 року. Макао була останньою європейською колонією в Азії.
В передачі території взяли участь вся пекінська верхівка на чолі з головою Цзян Цземінем і президент Португалії Жоржі Сампаю. Генеральний губернатор анклаву Макао Вашку Роша Віейра передав свої повноваження Едмонду Хо, якого Держрада КНР затвердила першим керівником виконавчої влади Спеціального адміністративного району Аоминь (САРА).
Через 12 годин на Макао були введені бійці китайської народної армії з метою підтримування територіальної цілісності і захисту жителів колишньої колонії від зовнішніх ворогів.
В угоді про передачу території були дані гарантії, що існуючі соціально-економічні системи і образ життя населення Аоминя відповідно до проголошеного Пекіном принципу "одна країна - дві системи" залишаться без змін ще протягом 50 років. На основі статті 31 Конституції КНР (1982 р.) на території Аоминя буде створений особливий адміністративний район. Було прийняте рішення про те, що в Макао буде дві державні мови - китайська і португальська, що ніхто не стане втручатися в справи місцевої промисловості і банків.
“Спеціальний адміністративний район" успадкує всю власність, якою управляла португальська адміністрація. Рішення про це було прийняте Державною Радою КНР. Нове керівництво взяло на себе всі борги уряду Макао.
У зв'язку з приєднанням Макао до Китаю заморська територія здобула свій власний прапор. Його автор громадянин КНР, професор факультету мистецтв і народних промислів Хенаньського університету Сяо Хун. На зеленому полотнищі розкриті пелюстки білого лотосу під світлом п'яти жовтих зірок КНР.
Гібралтар являє собою півострів, розташований в південному краї Іспанії. Півострів тісно примикає до Африки, від якої її відділяє вузька Гібралтарська протока, і займає важливу стратегічну позицію. Населення складає біля 29 тис. чоловік. Етнічні групи: італійці, англійці, мальтійці, португальці, іспанці. Основні релігії: католики (74%), протестанти (11%), мусульмани (8%), іудеї (2%). Офіційна мова - англійська, також поширений іспанський.
В ході Реконкісти, а саме в 1462 році Гібралтар був взятий іспанцями і деякий час переходив від одного іспанського графства до іншого, попутно обзаводячись новими фортифікаційними і цивільними спорудами. У 1501 р. Гібралтар увійшов до складу Іспанського королівства. Однак, "іспанський період" Гібралтара був недовгим і закінчилася під час війни за іспанську спадщину.
Великобританія виявляла цікавість до Гібралтару вже у часи Олівера Кромвеля і в 1704 р. на Гібралтар висадився англо-голландський експедиційним корпус. По закінченні війни, в 1713 р., за Утрехтським мирним договором, Гібралтар перейшов від Іспанії у володіння Великобританії, і з 1740 р. по теперішній час він є колонією Британської Корони. Знаходиться під британським протекторатом (статус - Британська залежна територія).
Іспанія не змирилася з втратою Гібралтару і намагалася повернути його, однак безрезультатно. Остання облога Гібралтару в 1779 р. тривала майже чотири роки і привела до значних руйнувань, але закінчилася невдачею.
У XIX столітті Гібралтар було укріплено до такої міри, що виник широко відомий зараз вислів "неприступний, як скеля" - as safe as the Rock. У 1830 р. Гібралтар отримав статус "заморського володіння Корони" - колонії, що привело до ліберальних змін в його законодавстві.
У 1855 р. губернатор був відкликаний. Ще через три роки в колонії був введений пост секретаря колонії, який був "правою рукою" губернатора по цивільним справам і мав владу, порівняну з губернаторською.
XX століття було пам'ятне для Гібралтара "демілітаризацією" законодавчої і виконавчої влади і залученням цивільного населення в процес управління колонією. У 1921 р. був створений перший виборний орган Гібралтару - Міська рада, члени якої обирались населенням, а не призначалися Королевою. Ще через рік при губернаторі виник дорадчий орган - Виконавча рада.
Після закінчення другої світової війни Гібралтар пішов далі по шляху самоврядування. Асоціація боротьби за цивільні права, що утворилася під час війни, добилася в 1945 р. відновлення Міської ради, а через п'ять років з установою Законодавчих зборів кінчилася неподільна влада Губернатора.
У 1963 р. питання про приналежність Гібралтару було піднято на Комітеті ООН по деколонізації. Іспанія скористалася можливістю відновити свої давні претензії, але проведений через чотири роки референдум перекреслив будь-які надії Іспанії - менше ніж половина відсотка жителів Гібралтару висловилась за возз'єднання з нею.
По конституції главою Гібралтару залишалась англійська королева (Єлизавета II), представлена губернатором. Губернатор одночасно є головнокомандуючим збройними силами колонії.
З лютого 1997 р. губернатором Гібралтара є сер Річард Люк. Законодавча влада належить губернатору і Палаті зборів, що складається з 18 членів, більшість з яких обираються населенням терміном на 4 роки, а виконавча - Раді міністрів. Згідно з конституцією колонія дістала широкі права автономії і самоврядування. Велика Британія залишила за собою лише сфери оборони, підтримки правопорядку і зовнішніх стосунків. Інші питання були віднесені до компетенції місцевої влади.
При вступі Великобританії в ЄС в 1973 р., Гібралтар отримав особливий статус в Союзі, будучи територією, "зовнішні стосунки з якою регулюються державою-членом ЄС" (в цьому випадку Великобританією). Гібралтар знаходиться в ЄС на особливому положенні - він не входить в митний союз.
У 1997 р. міністр закордонних справ Іспанії виступив з пропозицією перейняти гонконгську модель "одна країна, дві системи" для поступового повернення Гібралтару під крило Іспанії. Зі своєї сторони Гібралтар намагається добитися від Великобританії нового статусу, по якому вона буде забезпечувати лише військовий і, можливо, дипломатичний захист території, а інші функції, відійдуть до органів місцевого самоврядування Гібралтару.
Еволюція місця і ролі руху неприєднання в 80 - 90 роки.
Наприкінці 80-х - початку 90-х років головна мета та основні завдання Руху неприєднання зазнали істотних змін. Це було пов’язане з завершенням “холодної війни”, крахом біполярної структури міжнародних відносин. Адже рух неприєднання виник як результат протиборства двох світових систем, тому з розпадом біполярної структури світу і закінчення протистояння мала місце думка, що рух неприєднання вичерпав себе, так як вже не постає питання неприєднання чи приєднання до тієї чи іншої сторони.
В 90-ті роки в світі відбулись докорінні зміни, які змінили геополітичне становище в світі, однак залишається “третій світ” незалежно від того, що деколонізація вже завершилась і залишається Рух неприєднання, який в нових умовах набуває нового змісту.
Рух неприєднання формувався як рух захисту прав народів на самовизначення і державну незалежність на підставі спільних зусиль по захисту миру і спільній відмові від участі у війні в Кореї і в військових блоках СЕНТО і СЕАТО. Саме ці ідеї були покладені в основу Руху неприєднання, вони залишаються актуальними і в 90-ті роки. Ці основополагаючі ідеї дали змогу Руху неприєднання інтегрувати в рух країни що визволилися, які на сьогоднішній день являють собою дві третини світового співтовариства.
За 30 років свого існування Рух неприєднання виступав з трьома основними глобальними програмами: деколонізація, боротьба за мир, боротьба за новий економічний порядок. На кожному історичному відрізку та чи інша програма займала пріоритетне місце в діяльності Руху неприєднання.
На першому етапі основні зусилля були спрямовані на здійснення деколонізації. Багато в чому завдяки спільним зусиллям Руху неприєднання колоніалізм пішов в історію. Це важливий етап як в теорії, так і в політичній практиці в постконфронтаційному світі, особливо в Азії.
Боротьбу за мир і роззброєння в діяльності Руху неприєднання неможливо окреслити хронологічними межами. Це довготривалий процес, який має свої особливості. Рух неприєднання виступав за загальне і повне роззброєння великих держав, тільки в такому випадку країни третього світу приєднаються до них в цій сфері.
В 90-ті роки основополагаючими в діяльності Руху неприєднання стають економічні аспекти. Програма утворення нового економічного порядку була висунута Рухом ще 20 років тому, однак тоді вона розглядалась в межах протистояння Схід-Захід і фактично виходила за межи “неприєднання”. Поступово характер відносин по утворенню нового міжнародного економічного порядку пересунувся з вісі Схід-Захід на вісь Південь-Північ.
Наприкінці 80-х років прем’єр міністр Малайзії Махатхиру Мохамаду виступив з ініціативою про створення Комісії “Південь” на чолі з Джуліуом К.Ньерерой (Танзанія). Головним завданням цієї комісії була розробка програми економічного розвитку країн Півдня відносно вісей Південь-Південь і Південь-Північ. Ця програма була розрахована на період до 2000 року. В результаті роботи Комісії була опублікована доповідь Комісії незалежною групою експертів з пропозиціями економічного та соціального розвитку країн третього світу.
В вересні 1991 року відбулась підготовча конференція міністрів закордонних справ країн , що неприєдналися, в Аккрі (Гана). Вона підтвердила місце проведення 10-ї конференції голів держав і урядів неприєднавшихся країн, місцем проведення конференції було обрано Індонезію.
10-й самміт міністрів закордонних справ неприєднавшихся країн проходив в Аккрі з 3 по 8 вересня 1991 року. Головним питанням конференції було питання про подальшу концепцію розвитку руху неприєднання. Секретар Народного бюро по зовнішнім зв’язкам та міжнародному співробітництву Лівії Ібрагім Мухаммед Бішара, виступаючи на конференції, заявив, що після розвалу східного блоку питання про приєднання не постає і треба вести пошуки інших напрямків діяльності руху. Приоритетним було названо економічне коло питань.
В лютому 1992 року в Ларнаці (Кіпр) відбулась зустріч, на якій за пропозицією міністра закордонних справ Ірану А.Велаяті було прийнято рішення про участь в русі неприєднання чотирьох пострадянських республік - Азербайджану, Узбекистану, Тукменістану і Таджикистану.
В жовтні 1995 р. в Картахені відбувся 11-й самміт Руху неприєднання. На цій конференції країни заявили про свій твердий намір брати участь в формуванні сучасного багатополюсного світу як самостійна політична сила. У Картахені учасники самміту прийшли до висновку, що не можна більш замикатися на своїх власних проблемах чи балансувати між інтересами великих держав, необхідно коректувати і координувати свої підходи і виходити на широку міжнародну співпрацю з всіма основними суб'єктами світової політики. Розпад вісі Схід-Захід дав поштовх процесам об'єднання Півночі, що, на думку країн, що неприєдналися, обумовило необхідність об`єднання Півдня. Причому зазначалось, що Рух неприєднання буде тим механізмом, за допомогою якого буде здійснюватись діалог по вісі Північ-Південь.
На конференції ставилася ще одна важлива задача - не розчинитися в Г-77. Кожне об'єднання повинно знайти свою нішу в системі міжнародних координат. Картахенский форум визначився і в цьому відношенні: за Рухом залишилося формулювання стратегії, вироблення політичної підтримки переговорних зусиль країн, що розвиваються, в міжнародних фінансових організаціях і в ВТО, ведіння переговорів з Г-8.
Країни, що неаприэдналися, на конференції прийшли до висновку, що нове завдання Руху на міжнародній арені повинно полягати в пошуку розв'язання життєво важливих соціально-економічних проблем країн, що розвиваються на основі розумного і взаємовигідного компромісу з розвиненими державами по всьому спектру політичних і фінансово-економічних відносин.
У Картахе країни, що неприэдналичся, також прийшли до згоди відносно засобів досягнення цих цілей. Рух бачив їх в зміцненні солідарності і взаємодії по лінії Південь-Південь і розвитку співпраці і партнерства по вісі Південь-Північ.
Перші зустрічі міністрів закордонних справ «трійки» Руху з головуючою на той час в Г-7 Францією і «трійкою» ЄС відбулися в 1996 р. Згодом відбувались контакти Руху неприєднання з Г-8 на міністерському рівні двічі на рік, напередодні чергової зустрічі у «верхах» провідних світових держав і під час сесії Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку. Таким чином, діалог Північ-Південь набирав силу.
В квітні 1997 р. в Делі відбулась конференція міністрів закордонних справ неприєднавшихся країн. На конференції було утворено спеціальну економічну групу в складі видних економістів неприєднавшихся країн, яка підготувала для затвердження 12-м саммітом Руху практичні рекомендації.
З 31 серпня по 5 вересня 1998 року в місті Дурбан (ПАР) проходив 12-й самміт неприєднавшихся країн. Засідання форуму проходило під гаслом "Мир і розвиток". В його роботі взяли участь більше 90 країн. Сім держав були присутні як спостерігачі.
У Дурбані курс на розширення партнерства і співпраці з Північчю отримав подальший розвиток. Країни, що неприєдналися, висловилися за поглиблення діалогу з урахуванням взаємозалежності і спільності інтересів і на основі “взаємної вигоди і розділення відповідальності”. Були виділені наступні напрями для співпраці:
· реформа міжнародних фінансових організацій;
· реструктуризація боргу і скорочення термінів її розгляду;
· списання боргу найбільш бідним, передусім африканським країнам;
· контроль за діяльністю інвестиційних банків розвинених країн;
· припинення міжнародних спекулятивних операцій з іноземною валютою, що ставлять під загрозу національні фінансові системи країн, що розвиваються;
· протекціонізм і лібералізація міжнародної торгівлі;
· доступ до сучасних технологій.
Ще в січні 1997 року в Сан-Хосе відбулась конференція по проблемам розвитку вісі Південь-Південь. Вона стосувалась проблем торгової, фінансової і інвестиційної політики країн, що розвиваються. Були розроблені програми і сформульовані рекомендації найбільш розвиненим країнам Півдня, зацікавленим в освоєнні нових і більш прибуткових ринків в країнах третього світу, по розгорненню «горизонтальних» кредитних потоків, зорієнтованих на розвиток більш слабих країн Півдня.
На Дурбанському самміті було розглянуте коло проблем, що стосуються регіонального і світового економічного розвитку, пошуку шляхів мирного врегулювання регіональних конфліктів, питання роззброєння і реформування ООН.
Країни - члени Руху неприєднання висловились за зростання ролі ООН в формуванні нового світового порядку. В ООН країни, що розвиваються, бачать найбільш адекватний і надійний механізм, здатний гарантувати дотримання балансу інтересів всіх членів міжнародного співтовариства.
В той же час Рух неприєднання виступив за модернізацію ООН. Було зазначено, що необхідно домагатись реформування цієї універсальної організації у бік більшої демократизації, підвищення ефективності її діяльності.
На конференції були окреслені основні напрями реформ:
· перерозподіл повноважень між Радою Безпеки (РБ) і Генеральною Асамблеєю на користь останньої,
· встановлення підзвітності їй Ради Безпеки,
· підвищення ролі спеціалізованих органів і організацій.
Реформа Ради Безпеки повинна проводитись паралельно з усіма іншими перетвореннями в структурі і методах діяльності ООН. Склад Ради, на їх думку, доцільно збільшити, на 11 непостійних членів, на основі дотримання принципу рівного географічного представництва, якщо не буде досягнуто злагоди по «інших категоріях членства». Інститут «вето» підлягає ліквідації. Таким чином, головним об'єктом реформи обрана Рада Безпеки. Це зумовлене амбіціями деяких країн, що розвиваються, таких, як Індія і Індонезія, Нігерія і ПАР, Бразилія і Аргентина, бути представленими в цьому органі ООН як постійні члени від своїх регіональних груп, що в свою чергу може призвести до неподільного домінування Півночі. Дурбанська конференція доручила робочій групі Руху по реформі ООН, яку очолює Голова Руху неприєднання, продовжувати лінію на конструктивну співпрацю неприєднавшихся країн з іншими державами - членами ООН по узгодженню параметрів реформи ООН.
Учасники конференції розглянули питання про роззброєння.
Дурбанський самміт звернув увагу на складнощі, що постають на шляху процесу ядерного роззброєння в зв'язку з проведенням ядерних випробувань в Південній Азії. Рух неприєднання відмовився визнати за Індією і Пакистаном статус ядерних держав, вважаючи, що це приведе лише до розмежування серед неприєднавшихся країн.
Разом з тим, Рух відмітив, що існують об'єктивні причини ядерних амбіцій «порогових» країн. На думку Руху, це позиція ядерних держав, які не відмовились від принципу побудови своєї безпеки на основі ядерного стримування. Подібна позиція викликає неспокій Руху неприєднання і розцінюється їм як заява «ядерного клубу» на монополію в управлінні питаннями міжнародного миру. Тому Рух запропонував Конференції по роззброєнню в Женеві розробити параметри ядерного роззброєння і його проведення під міжнародним контролем з визначенням конкретних термінів ліквідації ядерних потенціалів, а також закликавв ядерні держави офіційно відмовитися від концепції ядерного стримування.
Одним з найважливіших напрямів роззброєння Рух неприєднання вважає забезпечення і збереження балансу звичайних озброєнь, передусім, в «третьому світі», надаючи першорядне значення регіональним заходам регулювання рівня озброєнь, але з урахуванням закріпленого в Статуті ООН права кожної держави на самооборону. При цьому країни, що неприєдналися, наполягають на рівному доступі до отримання сучасних видів зброї і високих технологій.
Дурбанський самміт відмітив високу актуальність для неприєднавшихся країн питання припинення нелегального поширення звичайних озброєнь. Рух в зв'язку з цим активно просуває ідею посилювання міжнародного контролю за постачанням таких озброєнь.
Самміт неприєднавшихся країн, прийняв до складу своєї організації 114-го члена, ним стала Республіка Білорусь.
Новим головою Руху вибраний Президент ЮАР Н.Мандела.
На конференції було прийнято Дурбанську декларацію, в якій були закріплені місце і роль Руху в міжнародних відносинах як «передової сили нового тисячоліття, що знаменує собою еру націй, що відроджуються, еру Півдня, еру надії». Учасники конференції визначили стратегію розвитку Руху неприєднання на період з кінця ХХ століття і до початку ХХІ століття. По суті, це програма входження країн, що розвиваються, в XXI століття.
Таким чином, самміт Руху в Дурбані завершив критичний і надто відповідальний етап історії Руху, (який розпочався в Джакарті в 1992 р.) етап оновлення і пошуку ролі і місця в нових «міжнародних реаліях». Рух не припинив свою діяльність, а став однією з важливих елементів формування багатополюсного світоустрою.
Рух неприєднання, який виник в 1961 р., об'єднує сьогодні в своїх рядах 114 суверенних держав Азії, Африки, Латинської Америки, Європи і Океанії. Ще 15 країн беруть участь в роботі форумів Руху неприєднання як спостерігачі.
Фактичне завершення процесу деколонізації та його наслідки.
У кінці XIX - на початку XX в. незахідні країни в переважній більшості були лише пасивними учасниками світових політичних процесів. У післявоєнні десятиріччя сукупність цих процесів призвела до подій, які загалом поклали кінець євроцентристському світу і сприяли затвердженню єдиної світової спільноти у загальнопланетарному масштабі.
Наслідком другої світової війни стали зміни всесвітньо-історичного масштабу, в результаті стався розпад колоніальних імперій і утворилися нові незалежні держави. У близькосхідному регіоні ще на початку 40-х років була визнана незалежність Сирії і Лівану. Раніше здобув незалежність Єгипет (1922р.), він і Ірак добилися підписання з Англією угод про незалежність (1930 і 1936 р.), хоча ряд положень цих договорів і обмежували їх суверенітет.
Після війни першими на шлях незалежності встали народи Індостанського субконтиненту. Характерно, що вже в міжвоєнний період Велика Британія вимушена була погодитися на входження Індії до Ліги націй. Внаслідок все зростаючої боротьби вже в 1947 р. народи цього регіону отримали незалежність. Було утворено дві нові незалежні держави - Індія і Пакистан. Незалежність отримали інші народи Азії і Африки: країни Магрибу - Алжир, Туніс і Марокко у другій половині 50-х років від французів, аравійські князівства - Аден, Кувейт, Бахрейн і інші - в 60-70-х роках від англійців.
За країнами Азії і Північної Африки на шлях незалежного розвитку встали народи Чорної Африки. За один тільки 1960 р., названий «роком Африки», політичної самостійності добилися 17 держав - колишніх колоній Англії, Франції, Італії і Бельгії. Цей процес отримав подальший розвиток. У 1973-1975 рр. незалежність здобули народи колишніх португальських колоній. У 1989 р. в війні з ПАР здобула політичну самостійність остання на африканському континенті колонія - Намібія.
Внаслідок цього політична карта Азії і Африки за післявоєнні десятиріччя зазнала корінних змін. На місці колоній і напівколоній з'явилися незалежні держави. У 1997 р. Гонконг остаточно перейшов до Китаю, а 20 грудня 1999 р. останній західний анклав в Азії - невеличка португальська колонія Макао на східному узбережжі Китаю - була повернена цій країні. Тим самим де-юре був остаточно встановлений кінець 500-річному колоніалізму Заходу в Азії.
Багато держав, які раніше були лише об'єктами політики великих держав, поступово стали виступати в ролі рівноправних і активних суб'єктів світової політики. Значно збільшилось число незалежних держав, також визнаних повноправними членами міжнародного співтовариства. Ці держави стали важливим фактором в світовій політиці. Вони складають приблизно дві третини держав-членів ООН. Так, якщо Декларацію про утворення Організації Об'єднаних Націй в 1945 р. підписало всього лише 51 держава, то нині її членами є вже більше за 180 держав.
Велике значення деколонізація має для розвитку людського суспільства в глобальному масштабі. Перетворення колишньої колоніальної системи в систему незалежних країн якісно змінило вектор історичного розвитку афро-азіатського континенту.
Народи, що визволилися, отримали можливість самостійного розвитку, можливість модернізації і вибору шляхів розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей.
